18.05.2020

Довгі тіні кенійських кавових садів

Довгі тіні  кенійських кавових садів

Перекладаючи книжки Карен Бліксен «Із Африки» та «Тіні на траві» я звичайно ж звернув увагу на те, як багато там посилань на підходящі для контексту книг моменти з історії чи літератури. Пошуки інформації про одного з героїв цих посилань дуже мене здивували, адже виявилися пов’язаними і з Україною і з кавою.  Звичайно ж, у Карен Бліксен з кавою пов’язано усе, бо вона була кавовою фермеркою у Кенії і  її книжки та і все життя були з кавою пов’язані просто нерозривно. А от пов’язаного з Україною – там зовсім небагато.

Шукаючи, з ким порівняти характер і поведінку свого слуги, сомалійця Фараха – вона знаходить і його і взагалі сомалійський характер схожим на характер її давніх предків, скандинавських  вікінгів.  Ось що вона пише про деяких з них:

«На Африканських рівнинах мені згадався образ Ейнара Тамбеск’ялве, неперевершеного молодого лучника, друга Короля Олава Тріґґвессона, котрий був з Королем у морській битві при Сволдрі в 1002 році. Коли в бою Ейнарова тятива гучно порвалася, то Король крізь гуркіт битви крикнув: «Що це гримнуло так гучно?»  і почув у відповідь: «Це Королівство Норвегії випало з руки, Король Олав!»  Той войовничий хлопець з диким поглядом, стоячи на кормі корабля мабуть із задоволенням відчув, що досяг того, чого повинен був досягти. І ми, хто зараз читає про нього, можемо з цим погодитись, адже до нашого часу мало хто з людей пам’ятає про те, хто виграв чи програв битву при Сволдрі, та якими були її наслідки, тоді як великі слова Ейнара Тамбеск’ялве пам’ятають і через тисячу років.»

Пішовши у пошуки вікіпедіями та гугл-буксами я з подивом дізнався, що цей самий Король Олав якийсь час провів в Русі, тобто в Україні. Він був у дружині князя Володимира (Хрестителя), тож напевне був і в Києві. Життя його було буремним. Як і Володимир в Україні – Олав став Хрестителем у Норвегії. Причому, хрещення він проводив досить демократично. Коли в якомусь селі чи місті він пропонував людям охреститись, то звичайно були такі, хто не хотів, або сумнівався. Для таких випадків проповідь  Олава  була дуже проста – він пропонував тим, хто не хотів хреститися, вступити в поєдинок з ним, так би мовити «один на один». Хто переможе в поєдинку – той залишиться при своїй вірі. І християнська віра  таким чином розповсюджувалася, бо бажаючих побитися з Олавом знаходилося небагато. Кажуть, що серед тих, хто тоді вирішив не битися з ним – був і відомий всім Ерік Рудий, той самий, що потім ніс Слово Боже до Ісландії, Гренландії та Америки. А так би здуру побився – і хто б тоді Америку відкривав?

В тій самій битві при Сволдрі, про яку пише Карен Бліксен – Олав і загинув. Коли у його війську вже лишився один останній корабель, то Олав потонув у морі. Але хтось з корабля все ж мабуть лишився живим, бо розповів цю історію і по ній скандинавські поети склали саги, тобто пісні.

Але мабуть найвідомішу із цих саг, де говориться про Україну,  склав один із нащадків Олава – Харольд Зіґурсон. Навіть пригоди Олава блякнуть у порівнянні з пригодами цього українського скандинавського хлопця.

Де він тільки не був, чого тільки не бачив!!! Ще підлітком у перших битвах за корону Норвегії на Балтиці він програв і ледве вцілівши втік до Новгорода та Києва, де служив у дружині Ярослава Мудрого. Звідти поплив до Константинополя, воював у Сицилії, захоплював афінський порт Пірей, молився у Єрусалимі, стояв біля трону Імператора Візантії і сидів там же у в’язниці, звідки втік, а на шляху до свободи одним зі своїх кораблів розірвав цеп, що перегороджував вихід з бухти Золотий Ріг, а на іншому кораблі повернувся все ж до Києва. Там після багатьох років розлуки одружився таки з українською дівчиною Єлизаветою (однією з дочок князя Ярослава Мудрого), про любов до якої якраз і була його пісня, яка дійшла до наших днів у безлічі перекладів і яку переклав на українську мову сам Іван Франко. Не чули? Русскій бард Разєнбаум про це «нє пайот»? Ось вона:

 

Пісня про дівчину з Руської країни

 

Край Сіцілії далекої

Наш кораблик пролітав,

В пишних строях ми на покладі

Поставали, як і слід.

Живо біг носатий човен наш,

Гордий, що героїв ніс...

Гей, в кого не мужняя душа,

Не посмів би плавать там,

А проте дівчина з руської країни,

Що в короні сяє[1], мене не приймає.

 

Як ми з трандами зустрілися,

Більше їх було, як нас,

Гей, то ж люта і завзятая

Почалася боротьба!

Впав у бою юний наш король, —

Я відбивсь від нього геть[2]...

Гей, в кого не мужняя душа,

Не встояв би в бою тім.

А проте дівчина з руської країни,

Що в короні сяє, мене не приймає.

 

Раз, дівчинонько, шістнадцять нас

З чотирьох проломів враз

Морську воду черпать мусили —

Хвилі лютії ревли,

Заливали човен наш дотла, —

Та таки ми не дались!

Гей, в кого не мужняя душа,

Не посмів би плавать там!

А проте дівчина з руської країни,

Що в короні сяє, мене не приймає.

 

Знаю вісім штук: умію я

Вірші голосні складать,

Їздить на коні прудкому, як змія,

Плавать в пінявих валах

І на лижвах по снігу шмиглять,

Списом в оленя кидать,

Веслувать, як досвідний гребець,

Мечем, луком воювать.

А проте дівчина з руської країни,

Що в короні сяє, мене не приймає.

 

Там на юзі жінка ні дівча

Не затаїть, а признасть,

Що ми вранці в южне місто те

Впали, наче звірі в снасть.

Там-то брязк ішов від наших зброй!

Там-то кров лилася з тіл!

Там-то я ім’я своє вписав

На свідоцтво своїх діл[3].

А проте дівчина з руської країни,

Що в короні сяє, мене не приймає.

 

Я родився в Упланді, де люд

Славно луки натяга,

А тепер, ненависні хлопам,

Човни вольнії мої

То до берега причалюють,

То йдуть в море, як чайки,

Як їх з берега позсовуєм,

Криють хвилі водяні.

А проте дівчина з руської країни,

Що в короні сяє, мене не приймає.

Більш детально можна прочитати про цю сагу і примітки Франка, та інших дослідників до неї ось тут:

http://edda.in.ua/teksti/inshi-sai-ta-pasma/pisnia-pro-divchinu-z-ruskoyi-krayini

Пізніше Харольд став таки королем  Норвегії. Саме він заснував нинішню столицю цієї країни, місто Осло. Загинув він у віці за 50, коли у 1066 році намагався завоювати королівство Англії. У битві біля мосту Стамфорд якийсь англійський «Робін-Гуд» влучив стрілою прямо у горло Харольда. І в той же день разом з ним померла і Марія, одна з його та Єлизавети дочок. Такий от ще один сюжет для і досі не написаної сумної української пісні.

Уже в ті часи, та навіть і набагато раніше в українських піснях, а ще гірше, в українській дійсності з’являється така тема, як неволя, тобто рабство. Захоплених в полон людей продавали і їх долі  не позаздриш. Хоча дехто з них і в неволі так би мовити «вибивався в люди». Так усім відома українка Роксолана, турецька султанша. Були мабуть українці за походженням і серед знаменитих мамелюків, правителів Єгипту, наймогутніших володарів Сходу. Там на протязі століть правителями ставали виключно колишні раби. Іншого шляху не було – спочатку тебе повинні були продати, а вже потім, після багатьох років принижень і рабства   ти міг стати головним рабом-рабовласником. А ще ж був і не так широко відомий український козак  Яків Малик, котрий став візиром (тобто правителем, щось типу як прем’єр-міністром) індійської держави Ґуджарат, досить немаленької, так м’яко кажучи, з населенням десь там в районі 50 млн. чоловік. Жалько, що до нас не дійшли мемуари ні Роксолани, ні Малика. Скільки б цікавого могли вони розповісти. Але був один такий раб, хоч і не українець, але бував в Україні, котрий написав мемуари. Це був німецький рицар Йоганн Шильтбергер. Він потрапив у полон до турків в битві при Нікополі у 1396 році.  Всього Шильтбергер провів у неволі 32 роки. В рабстві він був воїном.  Потрапивши у військо турецького султана Баязіда І він 6 років провів у війнах за різні міста та землі нинішньої Туреччини та Сирії. У 1402 році армію Баязіда розбило військо знаменитого еміра Тамерлана. Йоганн став служити Тимуру. На цій службі він провів ще 6 років. За цей час він приймав участь у захопленні Вавілона, Багдада, Дамаска, Алеппо, Єрусалима, багатьох міст у Ірані та Вірменії, був у  поході на Індію. По смерті Тимура, котра сталася після невдалого походу в Китай – Йоганн служив у сина та внука  Тимура і під час цієї служби воював у Вірменії, Курдистані, Туреччині, Ірані. Потім  внук Тимура передав його на службу одному з татарських ханів і Йоганн побував на Волзі, в Середній Азії та в Сибіру, був він і в Криму, у Кафі (зараз Феодосія), де бачив один з найбільших невільницьких базарів того часу. Звідти з одним із ханів він мандрував на весілля дочки султана Єгипту. Після багатьох років таких пригод йому вдалося втекти. І додому Йоганн добирався через Україну. Він побував у Килії, Акермані (Білгороді Дністровському), у Бендерах та у Львові.  Пролежавши хворим у Львові три місяці він все ж рушив далі і у 1428 добрався додому, в Баварію. 

З тих часів в Україні сталося багато цікавого і багато мандрівників та шукачів пригод  побувало в наших краях.  І одним з найвідоміших  поміж них став англієць Джон Сміт. Так, це той самий Сміт, що став засновником Вірджінії, однієї з перших англійських колоній у Північній Америці (нині США), та вважається основоположником американської літератури.

Саме він описав знамениту історію про Покахонтас і саме в його книжках згадується про першого українця, котрий приїхав до Америки, Івана Богдана, з Коломиї. Але до зустрічі з Покахонтас та з Іваном Богданом   життя Джона Сміта було не менш цікавим. Десь близько 1600 року, коли йому було 20 років Джон найнявся до австрійської армії, воювати проти турок. Воював він мабуть непогано, бо за два роки вже був у чині капітана і керував відповідним цьому званню підрозділом. Але під час боїв у Валахії (тобто у Молдавії) його пораненого турки захопили в полон і продали в рабство. Турецький господар подарував його своїй  наложниці, котра жила в Криму, а  та подарувала брату, що  жив десь поблизу Азову, на Дону. Це було у 1603 році. На «фазенді» Джона закували  у залізний нашийник з позначеним ім’ям господаря і приставили до роботи - жати, молотити і т.д.  Крім нього, там працювало ще багато християнських рабів, за якими наглядало близько ста охоронців, маврів, татар та турків, для котрих Сміт був найжалюгіднішим з поміж рабів, живучи там, за його словами, гірше за собаку.  

Із самого початку Сміт обговорював з іншими рабами, як звідти можна втекти. Але  така велика охорона і татарські орди навколо робили перспективи втечі нереальними. Та все ж Сміту пощастило. Якось його поставили молотити зерно. Це було у приміщенні, типу клуні, що стояла у полі, за кілька кілометрів від «фазенди». І от коли Сміт там молотив, до клуні верхи на коні приїхав господар, на ім'я Тимур, перевірити роботу. Тимур почав ображати Сміта, бити, але не оцінив ситуацію і «розслабився». Сміт огрів турка ціпом по голові і той помер. Сміт взяв одяг турка, тіло сховав під соломою, набрав у торбу зерна, сів на Тимурового коня і втік. Як він пише,  «назустріч всім пригодам». А пригоди чекали його дійсно не на жарт. Два дні він їхав взагалі не знаючи куди, а на третій день виїхав на велику дорогу, де були дорожні знаки, з чимось на зразок «піктограм». Одним зі знаків був хрест, котрий напевне вказував до християнських країн.  Туди він і поїхав і за кілька тижнів добрався до якогось містечка на Дону, де «начальство» його про все розпитало, зі Сміта зняли нашийник, знайшлась у них для заморського гостя навіть якась «леді Калламата», котра «виконала усі його побажання», а потім «губернатор» дав Сміту «рекомендованого листа», з яким він і поїхав далі, уже християнськими країнами, де рабство йому майже не загрожувало.  Шлях його проходив на захід, він проїздив багато поселень, але запам’ятати правильні їх назви англійцю давалось туго, щось у них розібрати важко, особливо ті, шо в Лівобережжі. Із тих, що зрозумілі – це Донець, фортеця в нинішньому Харкові, далі Новгород (Сіверський), а через Дніпро він перебрався у Річиці.  Далі вже пішли більш знайомі назви – Коростень, Острог, Дубно, Дрогобич. Так він і добрався до Трансільванії, до австрійського принца Сигізмунда, у війську якого служив до полону.  Принц Сміта «не  обідив» - виплатив йому «за понесені незручності» досить солідну суму у 15 сотень золотих дукатів. Далі мандрівка була вже більш зручною і Сміт повернувся до Англії, звідки у 1606 році вирушив у Америку, до Вірджинії, разом з українцем Іваном Богданом до нових пригод, до індіанців, Покахонтас і т.д. 

 Ці всі подробиці я вичитав з  оригіналу Смітової книжки. А потім випадково трапився мені її російськомовний переклад і я його продивився, щоб дізнатись, що думають про подорож Сміта «мацковскіэ історікі». Згідно їх трактовки – Сміт ішов з Азову до Дрогобича  через Калугу. Як вони вважають, це майже «навпростець». Тобто схоже на те, як звичайно буває у так званій «історії» у московському трактуванні, де є багато схожого на виривання зубів через жопу. Ну,  усі ж знають, що добиратися з Ростова до Бухаресту найшвидше через «шєрємєтьєво»:).  Сміт звичайно був шукачем пригод, але напевне не настільки. Хоча, якби він знав мову, то часи були досить цікаві, міг би тоді (щоб мемуари були ще яскравішими) пару років і по московщині «потусуватись» - цей час в московській історії називають «смутноє врємя». Лжедмітрій з козаками і поляками вже десь ошивався поблизу Путивля, готуючись до походу на Москву. Може Дмітрій зі Смітом десь там під Ромнами і перетнулися? Так і напрошується картина: «Агєнт Запада Джон Сміт корміт пєчєнькамі укронацЫста Лжєдмітрія (Яроша), планіруя Майдан в Мацквє і свєржєніє леґітімнава царя Баріса.»

Ще цікаво, як Сміт описує українців. Про відношення їх до себе він пише, що за все життя мало де зустрічали його з більшою повагою, радістю і задоволенням.  Губернатори всіх міст, через які він проїздив, йому щось дарували. А взагалі, як пише Сміт, країна була спустошена, їздити між містами можна було тільки великими караванами, або  у супроводі озброєного конвою. Сміт детально описує укріплення, які влаштовано в містах та селах, проти нападів татар. Люди навіть працювати в поле виходять зі зброєю, щоб бути готовими дати відсіч при набігу ворогів.  З його слів, місцеві лорди (тобто  пани), капітани (військові) та губернатори одягнені дуже гарно, мають добру зброю та коней, але хоч буде місцевий лордом, а хоч рабом, але повинен бути готовим дати відсіч загарбникам. Хоча… Вже в наші часи в Україні я знаю і сучасних «лордів», гарно вдягнених і на гарних «конях», в багажнику яких  лежить як мінімум автомат…

І якщо ви такі вже терплячі, що дочитали аж сюди, то напевне хочете вже мені зауважити, що блог же – про каву, а я про неї сказав тільки трохи на самому початку. І на це я можу сказати, що кава – це і початок і кінець усіх справ. От, яким ви думаєте був початок конфлікту Сміта з турком Тимуром, котрий для Тимура обернувся кінцем, тобто фатальним ударом дубиною в довбню, а для Сміта – жаданою свободою? Конфлікт почався з того, що турок їв плов і пив каву. А Сміту плов діставався хіба шо у залишках на стінках казана, а кави взагалі не діставалося.  Ось, можете самі пересвідчитись:

 

І до речі, з цієї цитати можна впевнитись з перших рук, що навіть турок ще у 1603 році називав каву правильним словом «кава». Та і взагалі, хто-хто, а той Тимур точно вам підтвердив би, що життя надто коротке, щоб пити погану каву  ;)

email*

Новый пароль и инструкция высланы на ваш E-mail

Имя
E-mail*
Номер телефона
Пароль*

На ваш E-mail выслана ссылка с подтверждением регистрации

Войти через Facebook

Товар добавлен в корзину