07.12.2021

Кава_Вино_і_Німці

Вино і кава, кава і вино…

Я вже не раз і навіть не два пересвідчувався, що ці два світи пов’язані і переплетені так, що не розбереш, де починається одне, а  кінчається інше.  Полистайте цей блог – і зрозумієте, про що я. Ну, наприклад тут ось:

http://gastra.com.ua/ru/kofein/blog/coffee-and-wine-futbol/

Або тут:

http://gastra.com.ua/ua/kofein/blog/kava_ta_shamberten/

Чи тут:

http://gastra.com.ua/ua/kofein/blog/pro-kofe-i-vino/

А оце недавно сидів у кав’ярні на Римарській, пив чудову ефіопську каву Є Ґенет і переглядав щойно придбану книгу спогадів великого мовознавця Юрія Шевельова, котрий багато років прожив у сусідньому (через дорогу) будинку:

 Поруч, на металевій поличці лежать пляшки з вином. І прямо у мене перед очима напис на пляшці: «Виноробне господарство князя П.М. Трубецького».  Продовжую читати і на самому початку книжки Шевельова з подивом дізнаюсь, що він, найвидатніший український мовознавець, від самого імені котрого "русскіх" корчить, як  чорта від ладану – був від народження чистокровним стопроцентним німцем і справжнє прізвище його - Шнайдер. Прізвище Шевельов – його батько, генерал російської армії вибрав на початку 1-ї світової війни, щоб у підлеглих не виникало підозр щодо зради, адже вони воюють проти німців, а командує ними – саме німець Шнайдер. От Шнайдер і вирішив змінити прізвище. Вибрав прізвище «Шевельов» – бо воно було ніби то як «русскоязичноє». Ну і ще була одна причина, щоб прізвище починалось саме на літеру «Ш» - адже уся фамільна білизна та посуд у сім’ї Шнайдера були прикрашені вензелями з цією самою літерою «Ш». От і порішив генерал Шнайдер стати Шевельовим – шоб і солдати на війні були спокійні і вдома миски цілі. Ну а його син, котрий зростав в українському місті Харкові – став українцем, та ще й таким непростим. Про такі історії іноді (хай вибачить мені український мовознавець Шевельов) народною мовою кажуть: «кіно і нємци»…

Я відірвався від оповіді в книжці Шевельова, пляшка вина «Трубецького» знову була прямо перед очима… і нагадала ще одну історію, де теж були густо замішані і вино і кіно і німці і українці. Ну і кава, звичайно ж.

В нашій кав’ярні вина «Трубецького» є вже давно. Кілька років тому мене покликали на презентацію вин цього виробника. Презентацію проводила представниця виноробні, котра досконало знала про це вино і вміла про нього розповісти.  Та і самі вина були дуже гарні – білі, червоні, рожеві, Ріслінг, Шардоне, Каберне, Мерло, аромати степу, вітер з Дніпра, як ніжний оксамит…

І от та тітонька розповідає (звісно ж російською, «штоб харькавчанам било  панятнєє»), що в ті часи (у кінці 19, на початку 20 століть) ще коли власниками тої виноробні біля села Козацьке були князі, то вони звичайно ж жили десь там «па Пєтєрбурґам па-баґатаму», (тобто вели розгульний дворянський спосіб життя,  колупатися у виноградниках їм було ніколи) і надзвичайно цінували одного чоловіка, котрий безпосередньо керував виноробнею, та були дуже йому вдячні. Мабуть і дійсно він дуже багато зробив для виноробні, адже уже більше ста років пройшло, уже нема ні князів, ні радгоспів – а його пам’ятають. Та виноробня потім, після князів, довго звалась «Радгосп ім.Леніна» і навіть у часи «сухого закону» мала свій фірмовий магазин в Одесі, де мені траплялося пару разів купувати їх вино. А звали того чоловіка, першого керуючого виноробнею – Шмідт, тобто він був німець. І от, почувши на презентації це прізвище, у зв’язку з виноробнею – я відчув якесь «дежавю». Мені здалось, ніби я вже знав  щось про цього Шмідта. Ця думка не давала мені спокою. Спочатку я подумав, що занадто «напрезентувався» вином.   Але уже і презентація закінчилась, я повернувся до кав’ярні і вже там, через кілька годин за чашкою кави пригадав, звідки я знаю про того Шмідта.  Це прізвище, саме цієї людини, з тої самої виноробні  - мені вперше сказав Джон. Ті, хто в 1980х вчили англійську мову в одеському гідрометі  - знають, хто такий Джон. Його дійсно звали Джон Григорович Бурлак. Він народився в США і до кінця своїх днів говорив з англійським акцентом. В гідрометі він викладав англійську мову і кілька років був куратором моєї групи, ну тобто, моїм «класним керівником». Крім інституту, ми ще з ним спілкувалися під час чергувань ДНД. В совєцькі часи були такі  Добровільні Народні Дружини, коли студенти з викладачем по кілька годин на місяць мали ходити містом з червоними пов’язками на руках і дивитися за порядком. А крім того, Джон жив на вул.Пироговській, за два квартали від мого гуртожитку. Я у гуртожитку був відповідальним за фотолабораторією і Джон частенько до мене звертався, коли йому треба було надрукувати фотографії.

І от колись тоді Джон розпитував мене про те, як нам працювалося  у колгоспі, в районі Тарутиного, куди нас, студентів – посилали восени збирати виноград. Я щось там розказав і серед іншого сказав, що коли ми там працювали, то грошей не заробили, але винограду їсти можна було скільки завгодно. А Джон тоді згадав, як батько йому розповідав про роботу на виноградниках в більш давні часи.  Його розповідь мене вразила і тому запам’яталось. Батька його насправді звали Сергій Коваленко. А ім’я «Григорій Бурлак» - він собі взяв пізніше, уже коли потрапив до Америки. Ще молодим хлопцем (на початку 20 століття) батько наймався на роботу на виноробню, як він казав, десь біля Берислава. І що йому там запам’яталося і що він розказав своїм дітям і це дійшло потім у переказах до мене – що там, коли збирали виноград, то збирачам під час роботи забороняли той виноград їсти. Прослідкувати за цим було важко і тому кмітливий управитель виноробні, той самий німець Шмідт - придумав одягати збирачам на шию щось типу захисного щитка, щоб людина не могла рукою до рота донести той виноград. Як Джон описав, це було щось схоже на захисні комірці, які одягають на шию котам, чи собакам,  щоб ті не могли облизувати лапи, чи тіло. Коли люди працювали у цих щитках, то вже було простіше прослідкувати, щоб вони виноград не їли -  адже коли людина знімала той «намордник», то це було видно здалеку. Під час збору Шмідт постійно їздив між рядами, верхи на коні і уважно спостерігав, щоб виноград добре збирали і не їли. Щоб підганяти коня і карати порушників – у Шмідта в руці завжди був довгий залізний прут, на  зразок шомпола. І якось Сергій  чи той «намордник» зняв, чи ще щось порушив – але Шмідт порушення помітив, під’їхав на коні і  замахнувся на нього тим прутом. Сергій (а він був дуже кріпкий молодий парубок) сказав Шмідту, що як той його вдарить, то буде йому непереливки. Але Шмідт теж був і здоровий і кріпкий, та ще й на коні. І що йому був якийсь хлопець? І він Сергія таки вдарив, дуже боляче, з кривавою раною. Батько цю образу запам’ятав. Через якийсь час він дізнався, що Шмідт поїхав до Берислава і повернеться вечором.  Тоді Сергій зібрав свої пожитки, знайшов на дорозі  підходяще місце і підстеріг там Шмідта.  І коли той повертався вночі – збив його з коня і добряче відлупцював. Далі Сергій пішов шукати роботу десь в Криму. А Шмідт лишився лежати побитий при дорозі. Він вижив тоді, хоча на кілька місяців потрапив до лікарні.

Далі Сергій  знайшов роботу у Севастополі, де його взяли доглядати тварин у цирку. Цирк мандрував по гастролях. Часи були буремні, якраз почалася революція 1905 року і Сергій вплутався у революційну діяльність. Одним з його наставників тоді був такий собі чорнявий меткий  хлопець, на ім’я Іосіф Джуґашвілі, котрий придумав Сергію революційний позивний «Сєрґун». Це ще був не той Іосіф (Сталін), вурдалак, котрий замордував мільйони людей, а простий «слуга народа», який просто хотів, шоб  «всьо у всєх атабрать і раздєліть поравну».

Тоді, під час повстання на крейсері «Очаков», яким до речі, керував теж Шмідт, але інший, відомий як «Лєйтєнант Шмідт» -  Сергій допомагав повсталим. Повстання придушили, а Сергія,  як і Шмідта схопили. Шмідта тоді розстріляли, а Сергія посадили до тюрми. Звідти він зумів утекти, спочатку до Європи, потім до Америки, де й став Григорієм Бурлаком. Там (бо він же таки був Коваленком) знайшов  роботу на металургійному заводі в Бетлехемі, штат Пенсільванія, став майстром цієї справи, одружився, мав 4 дітей – дочку і трьох синів, одним з яких був якраз Джон.

Тут можна ще раз пересвідчитись, який тісний цей світ. Тільки от задумайтесь – завдяки знайомству із Джоном я, зараз непримітний підстаркуватий велосипедист, шо десь біля обшарпаного паркану на харківській вулиці круте педалі під дощем – знаходжусь на відстані трьох рукотискань від молодого Сталіна  і від лейтенанта Шмідта. Ну і від того Шмідта теж, котрий так ревно оберігав від українців княжий виноград, що ріс на відібраних москалями в тих же українців  землях,  вино з яких зараз лежить  на полиці у кав’ярні Kofein, що на Римарській, навпроти будинку, де жив український мовознавець Шевельов (Шнайдер).

 

   

На цьому фото – Джон сидить на стільчику. А позаду нього стоїть його брат Ніклас. Поруч з батьком  їх старша сестра,  Ганна. З Ганною, котра лишилась в Америці і все своє довге життя, до 2002 там боролося за права трудящих – я в 1994  довго розмовляв по телефону, коли був У Нью Йорку.

https://en.wikipedia.org/wiki/Anne_Burlak

Її номер та рекомендації дав мені її брат, Джон, котрий ще тоді був живий.

Джонів брата Ніклас – теж дуже цікавий чоловік. Він написав грандіозну книгу своїх спогадів. Дуже рекомендую її прочитати. Її можна купити в магазині Amazon:

https://www.amazon.com/Love-War-American-Volunteer-1941-1943-ebook/dp/B00D67DXC6/ref=pd_sim_1/130-6754011-3025218?pd_rd_w=9ouxp&pf_rd_p=6caf1c3a-a843-4189-8efc-81b67e85dc96&pf_rd_r=8JEMBFGRAQNEPQ37G7QA&pd_rd_r=ae8b5e18-64f5-46ef-b6e2-e6152e1fed7d&pd_rd_wg=cGsm9&pd_rd_i=B00D67DXC6&psc=1%D0%A6%D0%B5

 

А на російській мові її можна знайти в інтернеті. Вона називається:

Никлас Бурлак, «Американский доброволец в Красной армии. На Т-34 от Курской дуги до Рейхстага. Воспоминания офицера-разведчика, 1943−1945»

 

І якщо ви дочитали аж сюди, то напевне вже хочете мене запитати, що блог же ж – про каву!!! А не про вино і не про мемуари видатних людей.  Так де ж тут про каву ?!  А я вам відповім. Починав же я – про те, як пив на Римарській каву.  І закінчу теж про каву. Бо єдиний раз, коли я бачив Нікласа Бурлака (не Джона, а саме Нікласа) – пов’язаний з кавою.  Я випадково зустрів їх (Джона і Нікласа) , влітку, біля будинку на Пироговській, де жив Джон, прямо біля входу до продуктового магазину, найближчого до мого гуртожитку. Це було в середині 1980х. Джон познайомив мене тоді з Нікласом, сказав, що той  приїхав в гості до нього, ну і на море теж, бо воно ж там поряд.  Ми трохи поговорили і вони пішли кудись. А я пішов у магазин. Це був той магазин, де я вперше в житті купив  зелену (необсмажену) каву, індійську Арабіку, щоб смажити у гуртожитку, на сковороді. 

Недавно був я в Одесі. Заходив у той магазин. Зеленої кави там зараз не було, тому купив пляшку вина. Довго стояв біля того будинку. Нема вже ні Джона, ні Нікласа. А якби були, то точно б вам підтвердили, що життя надто коротке, щоб пити погану каву. І вино.

email*

Новый пароль и инструкция высланы на ваш E-mail

Имя
E-mail*
Номер телефона
Пароль*

На ваш E-mail выслана ссылка с подтверждением регистрации

Войти через Facebook

Товар добавлен в корзину