12.04.2017

Про давні подорожі в Кенію й Ефіопію

Колись писав я тут про те, як так сталося, що у Kofeїn не буває «дешевої» Кенії:

http://gastra.com.ua/ru/kofein/blog/kofe-kenii-eto-nastolko-beskonechnaya-tema-naskolko-beskrajni-prostory-kenijskix-savann-no-na-beskonechnyx-prostorax-vsego-chego-ugodno-samogo-beskrajnego-bud-to-keniya-sibir-kosmos-inogda-chelovek-popadaet-osoznanno-ili-sluchajno-v-kakuyu-to-svoyu-tochku/

А закінчив ту розповідь цитатою з книги Карен Бліксен «Із Африки» про її кавову ферму в Кенії. Якщо ви читали цю книгу, або дивились фільм – то мабуть пам’ятаєте, що врешті в Кенії Бліксен  збанкрутувала і повернулась до Данії. Це було в 1931 році, коли їй було 46 років.

В 1937 в Данії вийшов цей її знаменитий тепер роман, який знавці відносять до найважливіших книг ХХ століття. Вважається, що вона найглибше з усіх європейців осягнула і передала читачеві дух Африки. Отримуючи Нобелівську премію, Хемінґвей про неї сказав: «Замість мене тут повинна була б стояти Карен Бліксен»... 

Роман був дуже популярний. І от в тому ж 1938 році молодий хлопець Роальд Даль (що в майбутньому стане великим письменником) потрапив на роботу до нафтової компанії і пливе на пароплаві в Кенію:

Весь пароплав заповнений британцями, які їдуть до британських колоній в Індії й Африці.  І ось що Даль написав про цей «тісний світ» у своїй автобіографічній повісті  «Політ соло»:

Цитата 1:

«Ще там була немолода вже місс Треф’юсіс, яка іноді сиділа за моїм столом в кают-компанії. Стара діва Треф’юсіс складалась виключно з кісток і сірої шкіри, а коли вона пересувалась – то тіло її сильно згиналось вперед, утворюючи дугу, схожу на бумеранг. Вона розповіла мені, що має в Кенії невеличку кавову плантацію і що дуже добре знала баронесу Бліксен. Я зачитувався обома її книгами, «Із Африки» і «Сім готичних повістей» і тому зачаровано слухав усе, що розповідала місс Треф’юсіс про цю чудову письменницю, яка звала себе  Айзек Дайнесен (це був її псевдонім).

— Звичайно, спочатку вона була просто трошки «з-привітом» — розповідала  місс Треф’юсіс. —Але як  усі ми, хто там живуть - врешті решт вона остаточно збожеволіла.

— Але ж ви не збожеволіла, — сказав я.

— Ще і як збожеволіла, — з серйозним  виглядом  заперечила вона. — На цьому судні  усі психи. Ви цього не помічаєте, бо ще молодий. Молоді люди – не дуже спостережливі.  Вони звертають увагу тільки на себе.

— Я бачив, як майор Гріффітс зі своєю дружиною якось вранці бігали по палубі геть  голі — сказав я.

— І що, по-вашому, вони божевільніі? — пирснула  місс Треф’юсіс. — Вони-то як раз вели себя нормально.

— Я так не думаю.

— Вам ще доведеться пережити немало потрясінь, хлопче… причому в самому  найближчому майбутньому. От згадаєте ще мої слова, — сказала вона. — Ті, хто довго живе в Африці - обов’язково з’їжджають з глузду. Ви ж туди прямуєте, так?

— Ну да, — кивнув я.

— Напевне здурієте там, — сказала вона, — як і всі ми.

Вона їла апельсин, а я раптом звернув увагу, що робить вона це якось не так. Спершу вона взяла апельсин  не пальцями, а нахромила виделкою. Потім виделкою і ножем вона надрізала шкірку в кількох місцях, намітивши пунктир з коротких рисочок. А потім майстерно з допомогою зубців виделки і кінчика ножа зняла з апельсина шкірку, розділивши її на 8 рівних шматочків, красиво відкривши м’якоть апельсина. І відразу  тією ж виделкою і ножем стала відрізати соковиті дольки апельсина і смакувати їх, безперервно і далі краючи апельсин ножем і виделкою.

— Ви завжди так апельсини їсте? — поцікавився я.

— Звичайно.

— А можна  спитати, чому?

— Ніколи не торкаюсь пальцями їжі, — відповіла вона.

— Господи помилуй, справді?

— Ну да. З двадцяти двох років -  ні разу.

— Для цього є причина? — спитав я.

— Звичайно. Пальці ж брудні.

— Але ж ви  миєте руки.

— Але ж стерилізувати їх я не можу, — сказала місс Треф’юсіс. — І ви теж не можете. А на них повно мікробів. Пальці,  вони такиі брудні, огидні… Тільки згадайте, що ви ними тільки не робите!

Я перебирав у пам’яті все, що роблю своїми пальцями.

— Навіть думати про це огидно, правда? — сказала місс Треф’юсіс. — Пальці — це всього лише знаряддя. Садове знаряддя — як лопати чи вила. А ви лізете ними до рота.

— І ще мов би живий, — підмітив я.

— Ненадовго, — сказала вона похмуро.

Я спостерігав, як вона їсть апельсин, нахромляючи  дольки одну за одною на зубці виделки і відправляючи їх до рота. Я хотів звернути її увагу на те, що виделка теж не стерильна, але промовчав.

— На ногах пальці ще гірші, — раптом сказала вона.

— Пробачте?

— Гірше них нема нічого, — сказала вона.

— А що поганого з пальцями на ногах?

— Найогидніша частина людського тіла! — зло пробурчала вона.

— Гірше пальців на руках?

— Ніякого порівнянні, — запевнила вона. — Пальці рук — вонючі і  масні, але пальці на ногах! Вони немов вужі й  гадюки! І говорити про них огидно!

Я трохи запутався.

— Але ж ними не їдять, — сказав я.

— А я і не говорила, що ви ними їсте, — відрізала місс Треф’юсіс.

— Так що ж в них такого жахливого? — наполягав я.

— Вони немов черв’яки, що виповзають з ноги, — скривилась вона. — Ненавиджу їх, ненавиджу! Навіть бачити їх  не можу!

— Як же ви тоді стрижете нігті на ногах?

— А я їх не стрижу, — сказала вона. — Нігті мені стриже мій хлопчик.

Чому ж вона в такому випадку «місс», спантеличився я, якщо у неї є хлопчик. Мабуть незаконнонароджений.

— А скільки років вашому сину? — обережно поцікавився я.

— Ні, ні, ні! — скрикнула вона. — Ви зовсім нічого не знаєте? «Хлопчик», boy — це слуга-туземець. Як ви можете цього не знати, якщо читали Айзек Дайнесен?

— А, ну да, точно, — сказав я, згадавши.

Я машинально взяв у руки апельсин і почав його чистити.

— Ні! — здригнулась місс Треф’юсіс. — Так ви можете підчепити якусь гидоту. Візьміть виделку й ніж. Ну, сміливіше. Спробуйте.

Я спробував. Досить цікаво. Чомусь мені було приємно надрізати шкірку і  знімати її частинками.

— Ну от, — похвалила вона. — Молодець.

— А багато таких «хлопчиків» працює на вашій плантації? — поцікавився я.

— Чоловік п’ятдесят, — відповіла вона.

— Вони ходять босі?

— Мої — ні. Жоден  не виходить на роботу невзутий. Мені це обходиться неймовірно дорого, але це  того варте.

Мені подобалась  місс Треф’юсіс. Нетерпима, розумна, великодушна і цікава. Я відчував, що вона в любу мить готова прийти мені на допомогу. Не те що майор Гріффітс — той був прісним, грубим, зарозумілим і злим. Такого складу люди без вагань залишать вас на з’їдіння крокодилам. Та ще й підштовхнуть до роззявленої пащі.

 

Прочитавши аж до цього місця ви мабуть уже кілька раз запитали самі себе: «А при чому ж тут кава?!  Мабуть і автор теж побував у Африці і його «дах» теж трошки «з’їхав набік»? Може і справді з’їхав трошки. Але Роальд Даль продовжував далі описувати свій шлях до Кенії. І от як на ньому трапилось ще дві дуже кавових країни. Одна з них – найкавовіша країна Італія. А інша – батьківщина кави Ефіопія.

Якраз в цей час безальтернативному президенту Муссоліні дуже кортіло розширити «італьянскій мір» шляхом маленької переможної війни. Він мабуть трошки пошукав на глобусі, яка країна зараз послабше і ткнув пальцем в Абіссінію… Італійська  державна пропаганда «заспівала» про іконно-італійські землі Абіссінії, які хочуть приєднатися до великої Італії. Тодішня італійська "вата" бурно раділа "вставанію с колєн" і повернненню величі імперії.  Італійські війська посунули «звільняти» Ефіопію від ефіопів. Почалась війна, жорстока і ганебна.

І в цей час пароплав, на якому молодий Роальд Даль пливе працювати в Кенію – пропливає Червоним Морем повз Ефіопію.

Цитата 2:

«На другий день в Червоному морі «Мантола» пройшла зовсім близько від італійського судна, що як і ми йшло на південь. Між нами було  метрів двісті, не більше, і ми побачили, що на його палубах повно виключно жінок! Мабуть, кілька тисяч. І жодного чоловіка. Я очам своїм не вірив.

— Що  б  це значило? — спитав я у одного з наших  офіцерів, що як і  я стояв біля поручнів. — Чому  там тільки дівчата?

— Це для італійських солдатів, — пояснив він.

— Яких італійських солдатів?

— Тих, що в Абіссінії, — відповів він. — Муссоліні задумав завоювати Абіссінію і послав туди сто тисяч італійських солдатів. А тепер туди везуть італійок, щоб порадувать солдатів.

— Ви мабуть шуткуєте?.

— Дівчат везуть партіями, — продовжував офіцер. — По дівці кожному  рядовому, по дві — кожному полковнику і по три для генералів.

— Ладно вам сміятися, — не вірив я.

— Це і справді військове судно, — сказав він. — Там іде страшна безглузда війна. І всі солдати її ненавидять. Їм насточортіло вбивати нещасних абіссінців. Тому Муссоліні й шле їм дівчат тисячами, щоб підняти бойовий дух.

Я помахав дівчатам, і приблизно  дві тисячі рук помахали мені у відповідь. Настрій у них здавався досить бадьорий. Цікаво, подумав я, чи надовго вистачить їм цієї бадьорості.»

 

Ех, ЯКІ все ж раніше були часи… Чи то може італійці були такі романтичні? От, можете ви собі уявити, щоб зараз з Росії відправився в Сірію пароплав з двома тисячами бадьорих "ватних" блядєй?!!  Ну просто, щоб підтримати там бойовий дух рашистів, які «захищають» «ісконно-русскіє» Алеппо і Пальміру? Хтось може зітхне, що «…нєт нинчє романтізьму»... Але якщо держава (або якась "частная компанія") дасть пароплав і пару сотень "підйомних"  - то цілком можливо.

А все тому, що «вата» (всіх часів і народів) не п’є спешіаліті-каву. Тобто, в більш загальному сенсі - не "заморачується" складними матеріями, а задовольняється всякими розчинними сурогатами, які здаються більш простими і доступними…

Так що – пийте смачну Кенію і Ефіопію і мрійте про далекі країни, куди можна поїхати без стотисячних армій і т.д.,  тихо і мирно…

email*

Новый пароль и инструкция высланы на ваш E-mail

Имя
E-mail*
Номер телефона
Пароль*

На ваш E-mail выслана ссылка с подтверждением регистрации

Войти через Facebook

Товар добавлен в корзину