03.12.2019

Довга дорога до раю

Довга  дорога. До раю

Моя улюблена книжка останніх років – це роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару». Я до неї «прикипів» з багатьох причин. По-перше, написана вона чудово. І (теж по перше :) - вона про Ефіопію, в яку я закохався вже давно,  дякуючи і каві і неймовірно багатій історії, яка не могла мене не зацікавити. Ну, і, звичайно ж, дякуючи людям (з деякими з них навіть пощастило бути знайомим), що втілюють цю історію. «Дорога на Асмару» реалістично (а головне – правдиво) описує події в Ефіопії і в світі в середині 1980-х років, через біографії героїв пов’язуючи ті події  з сучасністю. Події середини 1980-х мене ще й тому цікавлять, що це був якраз період початку мого «дорослого» життя, коли я почав самостійно усвідомлювати і аналізувати, що відбувається  навколо.

І от зараз я відчуваю, що, як події і люди в моєму житті перегукуються з описаним у «Дорозі на Асмару», так і сама книга іноді викликає в пам’яті вже призабуті мною події і людей. Тобто, образно кажучи, книга стала якоюсь шестернею, яка була відсутня, а тепер, «ставши» мені в голові на своє місце, привела до руху давні спогади і відновила логіку подій. Так, може я колись про це напишу, події книги в Харарі на 100% узгоджуються з моїм досвідом спілкування з колегами-студентами з Куби, Ефіопії, Ємену й Судану.

Або ось свіжий приклад, як після прочитання роману мені «став на місце» спогад про те, як 1982 року мої сусіди по кімнаті в гуртожитку (двоє суданців, що вчилися на метеорологів, обох звали Муса) розповідали, що Судан хоч мов би ще й не «будує соціалізм», але там рятуються від голоду багато біженців з дружньої Ефіопії, де будівництво соціалізму саме в повному розпалі.  За багато років ця розмова з суданцями якось була підзабулася.   Аж ось 2013 року (тобто через 31 рік) потрапив я до Ефіопії. Їдемо ми там з іще кількома «кавовими» мандрівниками в машині на південь, в бік Сідамо, Ґуджі, Їргачефа.  Машина з прокату, прокат не простий, а з водієм. Водія звати Текле, це  вже немолодий жилавий чолов’яга, у спортивному костюмі збірної Ефіопії і в стильних окулярах, він досить добре розмовляє англійською.  

У дорозі дзвонить у нього мобільний телефон. Жіночий голос щось там  розпитує, він відповідає, розмова недовга, усім у машині (нас там ще четверо) її чути, але ніхто нічого не розуміє.  Від нудьги хтось починає  жартувати:

-          Що, Текле, не встиг від’їхати, а вже дружина дзвонить, питає, коли повернешся ?

-          Ні, то клієнтка  дзвонила.

-          Що, сумочку в машині забула?

-          Ні, у нас завтра засідання суду, вона питала, чи я прийду.

-          А за що ти судишся?

-          Це вона судиться. А я її захищаю.

-          Так ти АДВОКАТ???

-          Ні, я не адвокат, але виступаю в судах, коли стосується ДТП.

-          Так у тебе великий досвід в ДТП???

-          Ні, досвід в ДТП невеликий, але я все це знаю і мене запрошують захищати людей в суді. Я  їй сказав, що не зможу прийти на суд, і вона сказала, що попросить перенести засідання.

Пасажири (американці і я) переглядаються, відкривши від подиву роти, з виразом «ну-ніфіга-собі» на обличчях. Ще багато днів ми їздимо з Текле. Кожного разу, коли десь зупиняємось поїсти, чи випити кави, бачу, що Текле не п’є нічого, окрім води. Ще й насміхається над своїм колегою з іншої машини, який щодня купує пучок кату і вечорами його жує. Спочатку я думав, що це тому, що Текле цінує свою роботу,  поважає закон (бо ж у судах виступає) і тому за кермом взагалі нічого «такого» не вживає. Потім якось я в нього про це запитав, і він розповів, що він просто взагалі нічого, окрім чистої води, не п’є. Почав у нього розпитувати,  звідки він, скільки йому років, і поступово «витяг» з Текле його історію. Він жив десь в районі  Асмари, головного міста Еритреї. І от на початку 1980-х, коли йому було 10 років,  там почалися (як він це обтічно називав) «політичні та економічні проблеми» і він вирішив (на секундочку – у 10 років він ЦЕ ВИРІШИВ)  піти на заробітки до Хартума, столиці сусіднього Судану. Він ішов пішки 800 км через пустелю,  зайняло це щось із місяць. Потерпав від нестачі їжі, а надто від спраги, але до Хартума таки дійшов. І відтоді не п’є нічого, крім простої чистої води.  Все це він розповідав дуже неохоче, доводилось «витягувати» з нього кожне речення. Мабуть, думав, що не варто розповідати про смерть від голоду і поневіряння в пустелі якимсь багатим іноземцям, бо хіба його зрозуміють люди, які за 200 доларів на день орендують дорогу машину разом з ним? Що вони можуть розуміти про голод і про спрагу?! 

В Хартумі він прожив два роки. Постійно там шукав роботу, працював на будівництві, копав, щось комусь допомагав, жебракував.  За весь цей час він жодної ночі не спав під дахом, а тільки десь у благеньких картонних хижках чи наметах, або і взагалі в чистім полі, як у тій козацькій пісні «в степу під вербою».  Каже, що було їх там багато і нікому вони там були не потрібні. Єдине, що він там вважав корисним – що вивчив арабську мову. А вибратися йому звідти допомогла якась міжнародна благодійна організація, яка найняла літак і той літак одвіз їх до Аддис-Абеби. З того часу він там і живе, а його рідна Еритрея від Ефіопії відкололася, після довгої і жорстокої війни. На багато років кордон між країнами було повністю закрито. І Текле зміг відвідати своїх родичів тільки через 15 років. Такою от довгою виявилася його дорога на Асмару.

Наступного разу про Асмару я почув через кілька років, коли вийшла ця сама книжка Сергія Сингаївського – «Дорога на Асмару». Коли прочитав її, мені значно «пояснішало», через які «політичні та економічні проблеми» 10-річний Текле пішов пішки за 800 км через пустелю. Ці проблеми були, бо молоді ефіопські революціонери вирішили будувати один соціалізм, а молоді еритрейські революціонери – якийсь інший. Ефіопський  соціалізм був у його московській версії, тобто  з садистським «повним пакетом» інтернаціональної «допомоги», який включав диктатуру комуністичної верхівки, місцеву версію ЧК-КГБ, повний грабунок країни, вбивства, війну і голодомор. Еритрейський же взагалі виявився не соціалізмом. Хоч Текле від того не легше, він постраждав, але лишився живий, чого не скажеш про сотні тисяч його земляків, загиблих від голоду і війни.

 І от якщо ви аж сюди дочитали, то мабуть вже хочете запитати: «Але ж блог – про каву. А до чого ТУТ кава?» А я вам скажу, що кава завжди «до того».

 На початку цього року у нас з’явилася ефіопська кава з млина «Є Ґенет». Кава дуже гарна. Її навіть якось купив у нас той самий Сергій Сингаївський. Він здивував мене своїм відгуком на каву. Виявляється, за стільки років він не забув амхарську, вивчену під час своєї ефіопської одіссеї. І відразу ж пояснив: «Є Ґенет означає ‘райський’, бо Ґенет – це ‘рай’, а ‘є’ перед іменником утворює прикметник». Отакі сюрпризи. Але Ефіопія – така країна, і кава її така, що вони, мабуть, не перестають дивувати ніколи.

Нещодавно, скуштувавши кави з млина «Є Ґенет» свіжого урожаю, ми вирішили її купити знову, а там не втрималися й замовили партію з млина Сасаба, який розташований відносно неподалік, у селі Керча, і яким керує той самий власник – Цеґає Хаґос.

Photo (R) of the Trabocca company 

І виявляється, що Цеґає Хаґос теж був (ще й як) утягнутий в ті події, коли маленький Текле брів голодний і спраглий через пустелю, а молодий Сергій Сингаївський водив автоколони Ефіопією, перекладав у Харарі тост радянського майора за здоров’я кубинських «іхтамнєтов», співав з ними «Хай живе 15-та бригада» іспанських інтернаціоналістів та поглядав на красуню Мануелу. Цеґає  Хаґос ще 1977 року, коли йому було 18, теж не витримав «політичних і економічних проблем» у зоні війни між Ефіопією та еритрейськими партизанами і втік до Судану. До того самого Хартума, де саме працював спостерігачем погоди на метеостанції в аеропорту кучерявий суданець Муса, мій майбутній сусід по кімнаті в одеському гуртожитку, а майбутній водій дорогих машин і судовий представник по ДТП Текле проводив два роки свого щасливого дитинства, ночуючи біля вогнищ на смітниках.  Але Цеґає був уже значно старшим, меткішим і зумів у Судані прижитись на довше. Він пробув там 15 років. Повернувшись 1992 року до Ефіопії, трохи поторгував дорогими «беушними» машинами з Еміратів, а потім зайнявся кавою.

Photo (R) of the Trabocca company 

І тепер два його млини, Сасаба і «Є Ґенет», що в Ґуджі, неподалік від Їргачефа, виробляють надзвичайно якісну каву, як суху, так і миту.

І аромат цих кав виправдовує їхню назву – він справді райський.

email*

Новий пароль інструкція надіслано на ваш E-mail

Ім'я
E-mail*
Номер телефону
Пароль*

На ваш E-mail вислано посилання з підтвердженням реєстрації

Увійти через Facebook

Товар додано в кошик