18.04.2015

Flemingia grahamiana. Або про каву і тонку нитку буття

Flemingia grahamiana.  Або про каву і тоненьку нитку буття

Коли я роздивлявся цю фотографію, то якось сама собою придумалась назва: «Дивні речі».

Речі ці і справді дивні і дуже різні. Але єднає їх кава. Пристрій для заварювання кави, глиняний пуровер – надітий як шапка на кам’яній голові, а камінь своєю ногою стоїть на бавовняній домотканій тканині пурпурового кольору, яку я привіз із Ефіопії, куди їздив колись у кавову мандрівку.

Почалася ця картинка з каменя, привезеного з багато давнішої мандрівки, з Карпат. Була це весна 1983 року, мені 19 років, я вчусь на гідролога.  Мене притягує красива вода. Ми спускаємось на надувному плоту по Черемошу. Це річка в Карпатах, крута і бурхлива. Літом в горах вона неглибока і прозора, але весною, коли тане сніг – це шалений пінний потік холоднючої каламутної води, що кипить між камінням. Потонути там  - «як раз плюнуть». Колись в цю пору року  Черемошем сплавляли з гір плоти, зв’язані з нарубаних за зиму колод. Згадайте кіно «Тіні забутих предків», там є про ці плоти.  А назви порогів там які дзвінкі: Гуки, Дзембронь… Ну,  ми не плотогони, ми туристи.  Причалюєм  десь до берега, я стрибаю з плота у воду. На ногах у мене шерстяні носки і кеди:

По ідеї   -  шерсть  має «гріти» ноги навіть мокра. Але ж ця вода тече прямо з покритих снігом гір і ногам моїм дуже холодно.  Я ступаю по мілині, тягну пліт до берега і бачу у воді цей дивний камінь. Взяв його, роздивився. Нижня частина схожа на ступню людської ноги. Верхня – чимсь нагадує голову статуй з острова Пасхи. Друзі мої подивувались трохи і хотіли викинуть камінь назад у Черемош. Але я  поклав його у рюкзак і залишив собі.

З тих пір він кочував зі мною по життю і зараз стоїть на полиці над столом. Коли я на нього дивлюсь,то  більше всього мене дивує, скільки ж тисяч років простояв цей камінь у Черемоші, на одному й тому самому місці, щоб його водою от так обточило?!  Які мамонти його бачили, які льодовикові періоди і тисячолітні зміни водності вирізьблено на цьому дивному профілі?!  А зовсім недавно прочитав розповідь одного шамана, гуцули в Карпатах називають їх «мольфарами». Він казав, що камені з річок концентрують природну силу і енергію. Кажуть, шо такі камені не можна забирати з їх місця без обряду. Треба попросити камінь у духа-хазяїна цього місця, піднести духу якусь жертву і покрити камінь білою тканиною. Мабуть я тоді був молодий і  дурний -  не попросив я у духа цей камінь і неправильно покрив його тканиною. Зараз я думаю, може хазяїн каменя мене тоді покарав?  Щось згадав, як далі на сплаві у мене  почав боліти зуб. Після повернення він уже розболівся так, що його прийшлось вирвати. Причому, виривали страшно боляче, довбали його молотком і долотом. Вибрався я тоді від стоматолога ледве живий. Ну і ще кажуть, якшо ти прогнівив водяних духів, то є велика небезпека потонути. Але той дух мабуть задовольнився моїм зубом і мене простив, бо і зубів мені більше так не рвали і кілька раз я тонув у різних річках, але завжди рятувався. Ну, а може це все  «брєд» і зуб у мене сам і так би заболів? І вибрався б я і так із тих річок і  не було ніякого духа?  Хтозна… От що точно, так це те, що все це було і що цей камінь є. :)

Стояв собі цей камінь от скільки вже років. І от недавно з’явився у мене глиняний пуровер, зроблений в Опішному одним майстерним гончаром. Варив я в цьому горщику каву і після кожного разу все шукав, куди б його поставить, бо річ ця для мого дому нова і свого місця ще не знайшла. І якось взяв, та й почепив цей свій новий горщик прямо на лисину кам’яної голови. Приблизно в такому стилі, як в селах вішають сушитись горщики на кілках тину, догори дном.  Сподіваюсь, що це духу сподобалось, бо кєпочка ж і справді красіва і більше ні в кого такої нема:)… Хотя на душі трохи неспокойно. Ну, ви ж знаєте, як опасно буває злить цього духа.

А так як я ще і трошки «фотолюбітєль» – то недавно рішив їх (камінь з пуровером) сфоткать. Якось вранці, поки естетичне сприйняття ще не встигло затертись бляцьким повсякденням - став я мостить натюрморт. Тобто пробачте, портрет... Підбирав, куди і як їх поставить, як буде падать світло.  І постало питання фону. Бо самі розумієте, без “прилічного“ фону не може буть ніякого натюрморту, а тим більше портрету. Погляд мій впав на пурпуровий шарф, що я колись купив на базарі в Ефіопії. Шарф бавовняний, витканий за якоюсь місцевою кустарною технологією і пофарбований пурпуровим барвником, зробленим там же з якихось місцевих природних компонентів. Я подержав в руках цю тканину і згадав, як колись під вечір  ішов  ефіопським містечком - Їргачефом. Побачив, що під стіною сидить маленька худенька стара жінка в блакитній накидці. Коли проходив поруч з нею то звернув увагу, що вона пряде нитки. Розкриває маленькі коробочки бавовни, витягує  з них білі пучечки вовни, однією рукою формує пальцями нитку і вправно її намотує другою рукою на тоненькі палички, веретенця. Я присів напроти і кілька хвилин дивився, як вона це робить. Жалів, що нема з собою фотоапарата, бо смуглява зморшкувата бабуся в своєму блакитному балахоні дуже колоритно виглядала на фоні  мазаної глиною стіни, та ще й зі своїми білими нитками і купкою вже намотаних веретенець. Бабусю моя увага розвеселила, вона сміялася і щось мені говорила, а діти навколо теж сміялися з того, що вона казала. А я нічого не розумів і теж посміхався. Потім через кілька днів побачив на базарі домоткані бавовняні шарфи, згадав ту стару пряху з Їргачефа і купив один шарф. Вибираючи колір шарфа – запитав у ефіопа, що був зі мною, що це за колір? Він мені пояснив, що це пурпуровий колір, який одержують з якоїсь місцевої рослини.

Да, так зробив я кілька портретів цих дивних речей і щось мене «зачепив» цей колір шарфа, пурпуровий. Став шукать в інтернеті про пурпурові барвники. Ну, зразу відхилив версію про фінікійський барвник з молюсків, яким фарбували пурпуровим кольором тоги римських імператорів. Почав «копать в Африці» і знайшов, шо є в Ефіопії така рослина, з якої роблять пурпуровий барвник. Називається вона латиною Flemingia grahamiana. Як вона називається в Ефіопії – так і не знайшов. Але дивлячись на фотографію цієї рослини – показалось мені, що немов би десь я вже її бачив. А де ж я міг її бачить, як не в Ефіопії?  Став листать свої фотографії з тієї мандрівки – і знайшов таки, де я її бачив.

Зупинялись ми там в готелі, біля містечка Їргалем, що в кавовому регіоні Сідама. Цей готель був прямо на краю лісу. Жили ми там в стилізованих місцевих хатках, що називаються «тукул».

Мій сусід по хатці, американський кавовий мандрівник - добряче хропів, десь недалеко вили гієни, але це тільки добавляло нот до музики африканської колискової. Прокинувшись вдосвіта я подумав, що спати до обіду можна десь іще, а тут треба скоріше йти, дивитись поближче на Африку. І я пішов з фотоапаратом поблукать по мокрому від роси лісу. І «нащолкав» багато всякої ефіопської лісової краси - кавових ягід, оленів, пташок, квіток. І серед тих квіток якось мабуть неспроста виявилась ось ця, на фоні вранішнього туману:

Як зараз я зрозумів, це і є та сама Flemingia grahamiana,  якою пофарбовано той самий шарф ,на фоні якого  знято  портрет мого каменя в пуроверному кемпелю.

«…чуднИ діла Твої, Господи…»

email*

Новий пароль інструкція надіслано на ваш E-mail

Ім'я
E-mail*
Номер телефону
Пароль*

На ваш E-mail вислано посилання з підтвердженням реєстрації

Увійти через Facebook

Товар додано в кошик