13.06.2021

Кава_та_Шамбертен

Кава і вино хвилюють мене давно. Але в основному весь час вони були окремо. Образно кажучи, кава вранці, вино вечором.  Ще образніше узагальнив таку взаємодію Кіплінг, своїми крилатими словами: «Захід є Захід. А Схід є Схід. І їм ніколи не зійтись». Але все ж буває так, що кава і вино сходяться досить близько. У моєму досвіді вони зблизилися, коли ще у 2006, посмаживши каву на Римарській я поїхав дивитись фінальний матч чемпіонату світу з фуболу, плануючи випити під час перегляду гарного вина.  Про це можна прочитати ось тут:

 

http://gastra.com.ua/ru/kofein/blog/coffee-and-wine-futbol/

 

А читаючи, та перекладаючи на українську мову роман Карен Бліксен «Із Африки» я зрозумів, що взаємодія кави і вина буває значно ширшою і глибшою, ніж може здатись на перший погляд. В кількох місцях своєї книги Бліксен (кавова фермерка у Кенії) описує пам’ятні моменти життя на фермі, пов’язані з вином. Наприклад, ось як закінчується пригода на кавовій плантації, коли Карен та Деніс полювали на левів:

«Ми  повернулися до будинку, Джума приніс і відкоркував пляшку. Ми були надзвичайно мокрі й брудні, в крові і в багнюці, тому не сідали, а стояли біля каміну у вітальні і  швидко пили це живе, співуче вино.» 

Щоб зрозуміти, чому те вино здалось таким «живим», та «співучим» - раджу прочитати розповідь про нічне полювання на левів у дощовому кавовому саду:

http://gastra.com.ua/ru/kofein/blog/kava_and_lions/

 

У книзі є ще кілька глибоких моментів, де вино відіграє важливу роль. Наприклад глава «Втікач відпочиває на фермі». Там на кавову ферму до Карен  заходить її майже земляк, швед Еммануельсон. За вечерею вона пригощає його бургундським вином Шамбертен, а потім ще пляшку дає йому в дорогу (дуже важку і небезпечну).

Шамбертен – це невеличка комуна в Бургундії, Франція, де роблять дуже гарне вино з винограду Піно Нуар.  З історії відомо, що це було улюблене вино Наполеона. Та і досі воно популярне. І так само досить недешеве. В наших краях зараз пляшка вина з Шамбертену коштує від 60 до 1200 Єврів. Хочеться вірити, що вино за 1200 у 20 раз краще за те, що коштує 60.  Але як це перевірити?

Я ж давно вже є затятим кавовим каптестером (значною мірою скептиком), которий не приймає на віру ніяких кавових авторитетів. Тобто усі «легендарні» копілюваки, блю-маунтіни, оспівані гейші, та інші «кандидати в наполеони»  - я порівнюю виключно пробуючи всліпу, щоб не давив авторитет Наполеона і  не морочили голову чари звабливих гейш. Вино за 1200 Єврів поки що я відклав на потім, а от пляшку Піно Нуару з Шамбертена 2014 року, за 60 Єврів - мені подарували недавно на день народження. І я її вирішив всліпу порівняти з українським Піно Нуаром, урожаю 2019. І не просто українським, а трохи навіть харківським, з виноробні «Гончарна Гора». Правда, виноград для цього вина було вирощено не в Харкові, а поблизу Херсона. Здавалося б, що там той Херсон у порівнянні з Бургундією? Але ж не забувайте, що саме біля Херсона в давнину робили вино греки, які вже жили в колоніях північного причорномор’я і робили там вино, коли в Бургундії ще мабуть полювали на останніх мамонтів. Від тої грецької Ольвії до сучасного Херсона - десь коло 40 км. Тобто, це саме ті місця, звідки пив вино Геродот, а може навіть і Гомер. Не кажучи вже про Пилипа та Сашка. Я маю на увазі відомого царя Філіпа, та його сина Олександра (Македонського).

 

Отже, цей мій капетстінг мав два зразки, відкритих одночасно, декантованих. З тою самою температурою, в однакових бокалах, пробував я їх на протязі десь години, щоб відчути вино у процесі розвитку. Мій каптестінг показав, що французьке вино від українського відрізняється і різницю можна легко відчути. Але от напевне сказати, яке краще – тут складніше. Французьке вино на 7 років старіше. Воно вже має не червоно-рубіновий, а трохи буруватий відтінок. Також воно має характерні початкові нотки, за якими його можна впізнати, та більш округлу кислотність. Українське вино кольором ближче до рубінового, воно більш різке, його кислотність ще не округлилась і щипає ніби у різних напрямках. Але його фруктові аромати сильніші і густіші. При нагріванні, у кінці бокала – українське вино дуже яскраве, зате французьке – більш цільне та гармонічне. У обох винах відчувається характер Піно Нуару, того вина, яке (у поміркованій кількості) бадьорить і надихає.

Особливо надихає відчуття різниці в ціні. Піно Нуар «Гончарної Гори» коштує 6 Єврів, а Шамбертен – 60. Але його пив Наполеон. Та ж Наполеон помер давно. І хто його знає, що б він пив, якби попробував ці два вина зараз. Адже Наполеон був надзвичайно розумний чоловік. 

Також розумною жінкою була і баронеса Бліксен, яка пила Шамбертен у Кенії на початку 20 сторіччя. Але хто б тоді привіз би їй Піно Нуару з української «Гончарної Гори»? Та якби і привіз, то невідомо, як би вона те вино називала. Адже вона там, слухаючи на грамофоні  платівки із  записами музики Стравінського (який походив з України, довго жив і творив свою  музику на Волині) – мабуть бачила на етикетці, що Ставінський - «ruSSian». Але ж зараз кожна притомна твереза людина сказала б їй: «Карен, ну ти ніби і не дурна… Але скажи, ну звідки б він взявся, той «russian» Стравінський - на Волині...

Тому пригощайте друзів хорошою кавою, можна французькою, можна і українською. Адже, життя надто коротке, щоб пити погану каву. І вино теж…

 

 

А хто дочитав аж сюди - ось вам уривок з роману «Із Африки». Про кавову ферму  в Кенії, про друзів і про чудове вино Шамбертен, у моєму перекладі:

Переклад С.Зацаринного. Усі права застережено (я сподіваюсь) ©

 

 

 

Втікач відпочиває на фермі

 

Був один мандрівник, який прийшов на ферму, переночував одну ніч, та й пішов, більше не повернувшись, якого я з тих пір час від часу згадую. Його звали Еммануельсон;  то був швед і коли ми познайомились, він працював метр’д отелем в одному з готелів Найробі. Це був огрядний молодик з товстою червоною пикою, він полюбляв стояти позаду мого крісла, коли я обідала в готелі і єлейним голосом розважати мене розповідями про нашу стару країну та спільних знайомих; він був настільки нав’язливо балакучий, що через якийсь час я поміняла готель на єдиний інший, який тоді був у місті. З того часу я тільки іноді чула про Еммануельсона; здається, він мав дар створювати сам собі проблеми, а також відрізнятися від загалу в своїх ідеях та смаках, щодо життєвих задоволень. Так, поступово Еммануельсон став непопулярним серед інших скандинавів країни. Якось пополудню він раптом з’явився на фермі, дуже стривожений і наляканий та попросив у мене грошей у борг, щоб добратись до Танганьїки[1], бо інакше, він впевнений, на нього чекає в’язниця. Чи моя допомога виявилась запізнілою, чи він витратив її на щось інше, але за короткий час я дізналась, що його заарештували в Найробі, його тоді не посадили до в’язниці, але на якийсь час він пропав з мого горизонту.

Одного вечора я прискакала додому так пізно, що вже було видно зорі і побачила чоловіка, який чекав біля будинку, сидячи на каменях. Це був Еммануельсон і він відрекомендувався сердечним голосом: «До Вас прийшов бродяга, Баронесо.» Я запитала, як так трапилось, що він тут, на що той відповів, що збився зі шляху і натрапив на мій будинок. Зі шляху куди? До Танганьїки.

Це не могло бути правдою,- дорога до Танганьїки була чудовим широким шляхом, який дуже легко знайти і вона проходить досить далеко від дороги до моєї ферми.  Я запитала, як він збирається добиратись до Танганьїки? Еммануельсон сказав, що збирається йти пішки. Я відповіла, що цього краще нікому не робити, бо це три дні в дорозі через Резервацію Масаїв, без води, та ще й леви зараз там часто з’являються, того дня Масаї скаржились мені на них і просили приїхати та застрелити хоч одного.

Так, так, Еммануельсон про все це знає, але він тим не менше збирається йти до Танганьїки. Бо він не знає, що йому більше робити. Його цікавило зараз, чи збившись зі шляху може він скласти мені компанію за вечерею та переночувати на фермі, щоб завтра зрання розпочати свій шлях? Якщо ж це незручно для мене, то він піде далі, адже зорі вже світять так яскраво.

Під час цієї розмови я лишалась сидіти на коні, щоб підкреслити, що він не гість у моєму будинку і я не хочу з ним вечеряти. Але в ході розмови я зрозуміла, що він і не очікував бути запрошеним, не мав віри у мою гостинність, чи в свою здатність мене переконати, він був просто одинокою фігурою в темряві біля мого будинку, людина без жодного друга. Його сердечна манера була призначена не для того, щоб врятувати його обличчя, яке вже було втрачене, але врятувати моє; якщо я зараз пошлю його подалі, то в цьому не буде недоброзичливості, все гаразд. Це була чемність загнаної тварини,- я покликала Сісе, щоб він потримав і відвів поні,-«Заходьте, Еммануельсон,» сказала я, «Ви можете тут повечеряти і переночувати.»

При світлі лампи Еммануельсон явив собою сумне видовище. Він був одягнений у довге чорне пальто, яких ніхто в Африці не носив, неголений і нестрижений, у старих черевиках, з відірваними підошвами. До Танганьїки він не ніс ніяких пожитків, руки його були порожні.  Мені здалося, що я граю роль Верховного Жерця, який надсилає Богу жертовного агнеця живим, відправляючи його в дикі хащі. Я подумала, що тут нам необхідне вино. Берклі Коул, який в основному забезпечував мій дім вином, незадовго до цього надіслав мені ящик дуже рідкісного бургундського і я попросила Джума відкоркувати пляшку з цього ящика. Коли ми сіли вечеряти і бокал Еммануельсона було наповнено, він відпив половину, підняв його проти лампи і довго вдивлявся в нього, як людина, яка уважно слухає музику. «Фамю» [2] сказав він, «фамю»; це Шамбертін 1906 року. Це було правильно і викликало мою повагу до Еммануельсона.

Однак, він нічого не говорив, щоб зав’язати розмову, а я не знала, що сказати йому. Я запитала його, як так трапилось, що він не може знайти ніякої роботи. Еммануельсон відповів, що це тому, що він нічого не знає про ті речі, якими тут займаються люди. Його звільнили з готелю через те, що він взагалі не метр’д отель за професією.

«Ви щось знаєте про бухгалтерський облік?» запитала я його.

«Ні. Нічого взагалі,» сказав він. «Мені завжди було складно додати одна до одної дві цифри.»

«Ви розбираєтесь в худобі?» Продовжувала я. «Корови?» спитав він. «Ні, ні. Я боюсь корів.»

«Може Ви вмієте водити трактор?» Спитала я.  Тут у нього на обличчі з’явився легкий промінь надії. «Ні,» сказав він. «Але я думаю, що міг би цьому навчитись.»

«Не на моєму тракторі,» сказала я, «але скажіть мені, Еммануельсон, що Ви взагалі робите? Хто Ви в житті?»

Еммануельсон випрямився. «Хто я є?» вигукнув він. «Чому, я актор.»

Я подумала: Дяка Богу, практично допомогти цьому розгубленому чоловіку є поза моїми можливостями; прийшов час просто по людські поговорити. «Так Ви актор?» сказала я, «Це добра річ. А яка ж Ваша улюблена роль на сцені?»

«О, я трагічний актор,» сказав Еммануельсон, «моїми улюбленими ролями були Арманд, в «Дамі з Камеліями» та Освальд, в «Привиді».

Ми трохи поговорили про ці п’єси, про різних акторів, яких ми бачили в них і про те, як на наш погляд вони мали грати. Еммануельсон подивився навкруг по кімнаті. «Чи нема у Вас,» спитав він, «випадково тут якоїсь із п’єс Генріка Ібсена? Тоді ми могли б разом розіграти фінальну сцену з «Привида», якщо б Ви погодились виконати роль Міссіс Альвінд.»

Але п’єс Ібсена у мене не було.

«Та можливо, Ви пам’ятаєте цю сцену?» спитав Еммануельсон, розпалюючись у своєму плані. «Я знаю всю роль Освальда напам’ять від початку до кінця. Фінальна сцена найкраща. Щодо дійсно трагічного ефекту, то її неможливо перевершити.»

 Зорі в небі пропали, була дуже гарна тепла ніч, якраз незадовго перед великими дощами. Я запитала Еммануельсона, чи дійсно він збирається йти до Танганьїки.

«Так,» сказав він, «Я збираюсь, зі своєї власної підказки.»

«Вам добре,» сказала я, «що Ви не одружений.»

«Так,» сказав він, «так.» А після паузи скромно додав: «Але я одружений.»

В розмові Еммануельсон поскаржився, що тут білій людині важко конкурувати з Місцевими, які згодні працювати задешево. «Зараз в Парижі,» сказав він, «Я міг би завжди дуже швидко знайти роботу офіціантом в якомусь кафе, або десь ще.»

«Чому ж Ви не лишилися в Парижі, Еммануельсон?» спитала я.

Він кинув на мене свій швидкий ясний погляд. «Париж?» сказав він, «ні, ні, звичайно. Я ледве втік з Парижа.»

У Еммануельсона був єдиний на світі друг, до якого він за розмовою повертався багато разів. Якби тільки знов якось він з ним міг зв’язатися, то все було б інакше, адже друг той був процвітаючим і щедрим. Той чоловік був фокусником і мандрував по всьому світу. Коли Еммануельсон востаннє чув про нього, той був у Сан Франціско.

Якийсь час ми обговорювали літературу і театр, а потім знов повернулися до Еммануельсонового майбутнього. Він мені розповів, як його земляки тут в Африці один за одним відверталися від нього.

«Ви у важкому положенні, Еммануельсон,» сказала я, «Я не знаю, чи можу пригадати, щоб хтось зараз мав справи гірші за Ваші.»

«Я й сам так думаю,» сказав він. «Але є одна річ, про яку я думав недавно і про яку Ви мабуть не думали: завжди та чи інша людина повинна бути у найгіршому положенні з поміж усіх людей.»

Він допив пляшку і відставив трохи вбік свій бокал. «Ця мандрівка,» сказав він, «вона для мене щось на кшалт азартної гри, le rouge et le noir[3]. Я маю шанс вийти з цього положення, а можу навіть вийти взагалі. Але якщо доберусь до Танганьїки, то може кудись пристану.»

  «Я думаю, Ви дійдете до Танганьїки,» сказала я, «Ви можете спробувати зупинити одну з Індійських вантажівок, які їздять тією дорогою.»

«Так, але ж там є леви,» сказав Еммануельсон, «і Масаї.»

«Ви вірите в Бога, Еммануельсон?» спитала я.

«Так, так, так,» сказав Еммануельсон. Він сидів мовчки якийсь час. «Можливо Ви будете вважати мене жахливим скептиком,» сказав він, «якщо я зараз скажу те, що хочу сказати. Але за виключенням Бога, я не вірю більше абсолютно ні уві що.»

«Гляньте, Еммануельсон,» сказала я, «чи є у Вас якісь гроші?»

«Так, є,» сказав він, «вісімдесят центів.»

«Цього недостатньо,» сказала я, «у мене якраз вдома нема грошей. Але може є у Фараха.» У Фараха було чотири рупії.

Наступного ранку, ще перед світанком, я попросила моїх хлопців розбудити Еммануельсона і приготувати нам сніданок.  Вночі я вирішила, що  повинна підвезти його моєю машиною, хоча б перших кілометрів двадцять шляху. Це не було великою користю для Еммануельсона, якому треба було потім пройти ще сто п’ятдесят кілометрів, але мені не хотілося, щоб він пішов назустріч своїй непевній долі прямо з мого порогу, а крім того, цікаво було ще трохи пограти в цій його комедії, чи трагедії. Я приготувала Еммануельсону пакунок з бутербродами і круто звареними яйцями, а також подарувала пляшку того самого Шамбертіну 1906 року, який йому так сподобався. І ще подумала, що це може бути останній напій в його житті.

Еммануельсон у вранішніх сутінках виглядав, як одне з тих легендарних тіл, у яких в землі дуже швидко відростає борода, але він вийшов зі своєї могили цілком пристойним і  дорогою в машині виглядав спокійним та врівноваженим. Коли ми переїхали на інший берег річки Мбагаті, я зупинилася і він вийшов з машини. Вранішнє повітря було прозоре і на небі не було ні хмаринки. Мандрівник направлявся на Південний-Захід.  Я глянула у протилежний бік, сонце тільки з’явилося, тьмяне і червоне: як жовток на круто звареному яйці, подумала я. Через три-чотири години воно буде гаряче добіла і безжальне до голови подорожнього.

Еммануельсон попрощався; він пішов, потім повернувся і ще раз сказав до побачення. Я сиділа в машині, дивилася йому вслід і думала, що коли він ішов, йому було приємно мати глядача. Була впевнена, що драматичний інстинкт в ньому був такий сильний, що він в цей момент наяву бачив себе так, немов покидає сцену на очах публіки і сам собі дивиться вслід. Сцена відходу Еммануельсона. Але чи гори, колючі кущі і курна дорога зжаляться і за секунду приймуть вигляд картонних декорацій?

На вранішньому вітерці його довге пальто лопотіло по ногах, з кишені стирчало горлечко пляшки. Я відчула, як серце моє сповнюється любов’ю, яку відчувають люди, що лишаються вдома, до мандрівників  нашого світу, моряків, дослідників та волоцюг. Коли він дійшов до вершини пагорба, то повернувся, знав капелюха і помахав ним мені, його довге волосся затріпотіло на вітру.

Фарах, який був зі мною в машині, запитав мене: «Куди йде цей Бвана?» Фарах називав Еммануельсона Бвана, щоб підтримати власну гідність, адже той ночував у моєму домі.

«До Танганьїки,» сказала я.

«Пішки?» спитав він.

«Так,» сказала я.

«Аллах хай буде з ним,» сказав Фарах.

На протязі дня я багато думала про Еммануельсона, виходила з будинку і дивилася в бік дороги на Танганьїку. Вночі, близько десятої години, десь далеко з Південного Заходу почулось ричання лева, а через пів години ще. Цікаво, чи не сидів зараз лев на тому старому  чорному пальті?  На протязі наступного тижня я намагалася дізнатися новини про Еммануельсона, просила Фараха розпитати його знайомих Індійців, які водили вантажівки до Танганьїки, чи хто з них зустрічав, або бачив його на дорозі. Але ніхто нічого про нього не знав.

Через пів року я отримала рекомендованого листа із Додома[4], де я нікого не знала. Лист виявився від Еммануельсона. В ньому було п’ятдесят рупій, які я спершу позичила йому, коли він збирався полишити країну, та Фарахових чотири рупії. Окрім цієї суми,- а то були мабуть останні гроші, які я очікувала побачити знову,- Еммануельсон прислав мені довгого, емоційного і загалом чудового листа. В Додома він знайшов роботу барменом, який би в них той бар не був, але там у нього справи пішли. Здається, він мав у собі талант вдячності, бо писав, що пам’ятає все про той вечір на фермі і кілька раз згадував у листі, що тоді він почував себе поміж друзів. Він детально розповів мені про свою подорож до Танганьїки. Багато хорошого він сказав про Масаїв. Вони зустріли його на дорозі і запросили до себе, продемонстрували йому свою доброту та гостинність, а також він пройшов з ними разом майже весь путь, через багато роздоріж. Він писав, що так добре розважав Масаїв всю дорогу розповідями про свої пригоди у різних країнах, що вони не хотіли його відпускати. Еммануельсон не знав мови Масаїв і в своїй Одіссеї мабуть повинен був користуватися мовою пантоміми.

Я дійшла висновку, що було природнім те, що Еммануельсон знайшов притулок у Масаїв, вони просто не могли його не прихистити. Справжні аристократи і справжні пролетарі цього світу добре розуміються на  трагедії. Для них це фундаментальний Господній принцип і розв’язок,- хоч і песимістичний,- до існування.  В цьому сенсі вони відрізняються від буржуазії усіх класів, яка відкидає трагедію, не терпить її і для якої світ трагедії означає саму неприємність, як таку. Багато непорозумінь між білими  поселенцями, іммігрантами середнього класу і Місцевими  витікають саме з цього факту. Похмурі Масаї є одночасно і аристократами і пролетаріатом, а тому вони миттєво розпізнали трагічну фігуру у самотньому бродязі в чорному пальті; і цей трагічний актор у них знайшов себе.

 

 

 



[1] До 1 Світової Війни Танганьїка була частиною німецької колонії Німецька Східна Африка, потім деякий час під управлінням Британії. Зараз - це частина Танзанії

[2] Fameux - французькою означає: величний, великий, славний

[3] le rouge et le noir - Французькою, означає «червоне чи чорне», маючи на увазі кольори карт для азартних ігор

[4] Додома - місто в Танзанії, за 680 км від ферми Нґонґ

email*

Новий пароль інструкція надіслано на ваш E-mail

Ім'я
E-mail*
Номер телефону
Пароль*

На ваш E-mail вислано посилання з підтвердженням реєстрації

Увійти через Facebook

Товар додано в кошик