28.05.2022

Кавовий велосипедний кур’єр, або прокляття прапорщика

Кавовий велосипедний кур’єр,  або прокляття прапорщика

Коли 24 лютого на нас знову напала рашистська орда, то вони майже оточили Харків. Величезне місто опинилося в облозі. Артилерійськими і ракетними обстрілами, бомбардуваннями – рашисти убили сотні мирних людей, зруйнували цілі житлові масиви, багато будинків у центрі, заводи, ринки, школи. Коли зараз дивишся на Харків, то здається, що вікна розбито у більшості будинків міста. Люди з Харкова повтікали хто куди зміг. Кажуть, що виїхало десь 2/3 населення, близько 700 тисяч. Але багато людей і залишилось.   Тому десь через місяць життя в облозі, коли ЗСУ орду трохи відігнали від міста  – ми вирішили, що треба починати роботу, бо далі так жити не можна. Відкрили кав’ярню, потрібно було каву у Полтаву, з’явилося ще кілька покупців, були замовлення через інтернет і ми знову почали смажити каву. Дрібні партії кави я став доставляти велосипедом. На початку машин на дорогах було мало і можна було безпечно їздити дорогами. Потім машин побільшало. Але поменшало пального. І велосипедна доставка стала ще більш актуальною.
Коли крутиш педалі на далекі відстані, то голова сама думає про щось. І от під час чергового затяжного підйому з рюкзаком кіл під 20 – моя дурна (але вже трохи порозумнішала) голова запитала: «За які гріхи тобі оця кара? У 59 років тягти веліком важку торбу з кавою, під звуки вибухів, сирен повітряної тривоги і хрускіт всюдисущого битого скла під колесами?»  Почав пригадувати свої гріхи, пов’язані з кавою. І тут прийшло прозріння. Я пригадав, за який гріх могла мені бути така кара.
Це було під час служби в армії, пізньої осені 1987. Я був у відрядженні, у наметовому таборі у лісі. Неподалік, там же у лісі була якась засекречена військова територія, оточена кількома рядами колючого дроту, між якими ходили вартові з собаками. Поміж рядами того дроту, тобто теж під охороною вартових, але без доступу на саму територію, була залізнична платформа. На неї ми з лісу притягли кілька наших поламаних тягачів і вантажівок, щоб пришвартувати їх на залізничні вагони. Поставили ми ту техніку, прив’язали, приїхав тепловоз, відтягнув вагони, а ми стали чекати, поки нас звідти заберуть спеціальною машиною, бо самі вийти ми не могли, адже периметр охороняли ті вартові і нас попередили, щоб з платформи ми не відходили.  Весь цей час ішов дощ зі снігом, було досить холодно і вітряно, сховатись було нікуди, бо ми були на голій платформі – це просто насип, вкритий зверху бетонними плитами.  Нас було там небагато, кілька солдатів, заморених і замерзлих. Як і всі я теж промок і змерз і щоб хоч трохи зігрітись ходив і бігав платформою туди-сюди. І от, трохи збігши вниз з платформи я помітив, що під однією бетонною плитою видно  щілину, досить велику. Я спробував пролізти в ту щілину, адже під плитою можна сховатись від дощу. Там під плитою земля трохи вимилась, обсипалась, ущільнилась і утворилася невелика печерка, де було трохи тепліше і комфортніше, ніж під холодним дощем.   Пролежавши там кілька хвилин я огледівся навколо. Очі трохи звикли до темряви і у дальньому кутку «печерки» я побачив щось біле. Підліз у той куток, там виявився пластиковий пакет, наповнений чимось, у темряві не видно було, чим. Треба сказати, що у ті часи в СССР такі пакети були тільки закордонні, тобто це був признак страшного імпортного дефіциту, практично культу. Людина з пакетом тоді мала, так би мовити, підвищений статус. Ну, приблизно, як зараз відчуває свій підвищений статус  людина із сумкою Louis Vuitton  за 20 тисяч доларів. Підлізши до світла я відкрив пакет і просто онімів від подиву. Пакет був повний меленої кави, мабуть кіл 5-7. Ну, от уявіть собі,  у ті часи тотального дефіциту, коли в жодному магазині (кав’ярень тоді взагалі не існувало) ніякої кави днем з вогнем ніде не знайдеш – раптом посеред лісу, за периметром з колючої проволоки під охороною озброєних автоматників з собаками, під бетонною плитою  - лежить 7 кг кави… Я подумав, що мабуть якийсь «прапор» спиздив цю каву там на базі і сховав її тут, щоб потім вивезти машиною або тепловозом, що можуть заїхати сюди на платформу і виїхати без догляду на воротах. Коли нарешті приїхала машина по нас, я сховав пакет собі під ватник (чи як ще звали тоді «куфайку») і привіз у табір. Ніхто із тих солдатів, що були тоді зі мною у машині нічого не помітив.
Через те, що танковий тягач, на якому я працював до цього, зламався і був відправлений з тої самої платформи – то я лишився так би мовити «без діла» і мене поставили в наряд, як там казали «дєжурним па ротє». І на цій «посаді» я «завис» на 18 діб підряд. Служба ця вимагала, щоб я і ще двоє солдатів «днєвальних» не спали ні вдень ні вночі і слідкували за порядком у таборі, де жило кілька сотень різних «ваєнних». Вірніше, за уставом «днєвальним» можна спати по черзі. А от «дєжурному» - спати в наряді не можна взагалі. Ну, але коли стояти в наряді 18 діб підряд, то я звичайно ж спав, але тільки вдень, коли нікого у таборі не було. А щоб не спати вночі – якраз кава дуже згодилася. Я звичайно ж відкрив цей кавовий секрет своїм «днєвальним». Це були мої корифани, Аніськін і Рол. Рол попутно ще і виконував обов’язки офіціанта у наметі-їдальні для офіцерів. Каву ми зазвичай пили пізно вечором,   коли всі навколо угомоняться. Варили на буржуйці у тій самій офіцерській їдальні, куди крім офіцерів (а їх було небагато і вночі вони або спали або десь блядували по якимсь далеким «дєрєвням») ніхто не мав права заходити. Приємно було посидіти біля теплої буржуйки з кружкою кави. Вогники з буржуйки грають відблисками на білих стінах намету. Запах кави змішується з димком смолистих дров і соснового лісу навколо. Тепло, куфайка суха і чиста, блядський тягач не гуркотить і не воняє соляркою, стан гармонії, близький до нірвани.  Кава було неймовірна – ароматна і густа, як найтемніша ніч у цьому найглухішому кацапському зажоп’ї.

На фото – Аніськін і Рол.

Крім нас трьох ніхто про цю каву не знав. Тільки одного разу ми мало не «спалилися». Зазвичай, коли офіцери поверталися з пізніх «блядок» - то це було помітно здалеку. Бо коли їх машина наближалась дорогою до табору, то світила фарами прямо у вікно того самого намету, де ми пили каву.  Але одного разу мабуть машина заглохла десь у лісі далеко від табору, офіцери прийшли  пішки і ми їх відразу не помітили. Почувши якісь кроки на одному вході до намету, ми з Аніськіним схопили кружки із кавою і вискочили через протилежний вхід. А Рол (бо він же у цьому наметі був «начальнік») залишився у наметі. Стоячи посеред темної ночі за товстими соснами ми з Аніськіним спостерігали через вікно намету, де горить світло, що відбувається всередині. Чути було теж все добре. І от бачимо таку картину. Біля буржуйки стоїть Рол, у розстебнутій хб, армійський «дєдушка», кріпкий хлопець зростом десь за 1,80. До нього загрозливою непевною ходою наближається бухий підполковник, кривоногий «кріпиш», зростом 1,60 (це разом з «афіцерською фуражкою»), з профілем типового неандертальця, з перебитим носом. Зупинившись прямо перед Ролом підполковник принюхується і  відчуває запах кави. Далі приводжу «діалог» мовою оригіналу:

  • Рол, кофє мнє пріньос !
  • Какоє кофє, таваріщь падпалковнік?
  • Такоє кофє блядь… мєтнулся і пріньос…
  • Ґдє ви в арміі відєлі кофє, таваріщь падпалковнік?

 
Підполковник явно не очікував такої «борзоти». Дивлячись знизу вгору Ролу прямо в очі і дихаючи на нього самогоновим перегаром він бере того за ремінь і різким рухом відриває від землі.
 

  • Синок, ти што сука знаєшь пра армію? Ти скока праслужил?
  • Палтара ґода…
  • А я – двадцать пять… Паетаму мєтнулся блять і пріньос…

 
І підполковник кидає Рола перед собою, той падає, перевертається через голову і вилітає з намету через той вхід, куди ми вискочили. Піднявшись на ноги Рол іде у бік табора, ми його зупиняємо. Очі у нього трошки якісь шалені.

  • Відєлі ето?
  • Відєлі… :)
  • Дайтє кофє
  • Тєбє, ілі єму?
  • Єму
  • Ти што, дурак? Пашол он нахуй. Єму адін раз дашь, так он всьо атбєрьот…
  • Так што мнє дєлать?
  • Вазьмі у старшини масло, сахар, чай єму сварі. Пусть папйот і успакоітца…

 
Рол біжить до старшини, той матюкаючись дістає щось із своїх скринь для таваріща падпалковніка… А ми з Аніськіним розливаєм між собою Ролову кружку кави і зникаєм між наметами. Бо нада ж комусь і службу "рубіть", а не тільки «самаґон жрать с блядямі» ;)

На фото – я в тому самому таборі, можливо у тому самому ватніку, у якому сховав ту каву і з тією кружкою, з якої її пив.
Вже після армії, живучи (багато років без прописки, з усіма відповідними наслідками) у часи бурхливих змін, коли совок уже помирав, але усе ніяк не міг відкинути свої копита – у мене іноді проскакувала думка про еміграцію до Америки. Якось по телевізору, чи в якомусь «новомодному» відеосалоні я побачив фільм про велосипедних кур’єрів у Нью Йорку. Це були відчайдушні кріпкі хлопці,  котрі доставляли пошту, чи невеликі вантажі по переповненому машинами місту, з пригодами і труднощами. Правда зараз, порівнюючи велокур’єрів теперішнього Харкова  з ними – можу  сказати, що у нью-йоркських серед труднощів не було прильотів ракет, чи артобстрілів. Так от, тоді я думав, що якщо потраплю до Америки, то перший час напевне буду заробляти на життя велокур’єром.
Пройшло ще кілька років. До Америки я так і не емігрував. Уже відкрився наш Kofein у Харкові. Ми створили свою кавову обжарку, де я не тільки смажив каву, а і пару років був велокур’єром, тобто розвозив каву. Якраз тоді я вчергове потрапив до Берліна. В той час там ще не було більшості модних кав’ярень і кавових обжарок «нової хвилі». Було кілька старих і я вирішив сходити до обжарки Coffee mamas, котра  смажила каву під платформою ДойчеБану неподалік від Александерплатц, ще коли я був у Берліні у 2001, тобто «за царя Панька», коли ні про які хвилі «спешіаліті кави» у нас ще ніхто не чув. Там неподалік ще була кав’ярня із провокаційною назвою CoffeinBar.  А потім десь там натрапив і на першого (крім самого себе) живого справжнього велосипедного  кур’єра. Я так розчулився, що мало не кинувся його обняти. Але чувак був спітнілий, стурбований і швидко пив каву із паперового стаканчика.

Видно було, що це уже не вільний незалежний кур’єр, як я, а працює на якусь велику фірму, з диспетчерами, формою, тобто з усіма ознаками індустріалізації і глобалізації. Романтика професії блякла у мене на очах. Ще більше «добили» цю романтику хлопці на веліках і мотиках з жовтими рюкзаками-ящиками, котрі останніми роками заполонили вулиці наших міст. Я віддалився від цієї професії.  А тепер так не очікувано повернувся до неї знову.

І от  майже через 35 років, пручи на гору рюкзак з кавою, я зрозумів, що це моя карма. Напевне мене наздогнало страшне прокляття того прапора, котрий не знайшов під бетонною плитою свій імпортний пакет і люто завив, як скажений вовцюга серед брянських лісів, проклинаючи того, хто вкрав його свіжовкрадену каву… 

Що цікаво, це прозріння (про мою кавову карму) прийшло до мене саме у той день, коли ми зустрілися з військовим кореспондентом, фотографом і письменником Сергієм Лойком. Я подарував йому нашої кави, привезеної на велосипеді в рюкзаку. А він подарував мені свою книжку «Рейс».
Якщо кавова карма існує, то може існує й інша? І вона таки наздожене прототипа одного з героїв роману «Рейс» на ім’я Пухов і він таки отримає чимось важким по голові? Скоріше б уже. ;)

email*

Новий пароль інструкція надіслано на ваш E-mail

Ім'я
E-mail*
Номер телефону
Пароль*

На ваш E-mail вислано посилання з підтвердженням реєстрації

Увійти через Facebook

Товар додано в кошик