14.09.2012

Кенія. Точка відліку на безкрайніх просторах

14.09.2012

 

Кава Кенії. Це просто нескінченна тема, десь така ж безкрайня, як простори кенійських саван. Але на нескінченних просторах чого завгодно, навіть найбезкрайнішого, будь то Кенія, Сибір, космос – завжди є якась точка відліку. Людина потрапляє в неї випадково, чи вибирає її свідомо і починає з цієї точки свій новий шлях.

Я пробую каву з Кенії вже багато років, але свій теперішній відлік «обнулив» одним морозним лютневим вечором  в 2009. Якраз тільки посмажив трошки кенійської кави з недавно купленого мішка. Тут же заварив її в одній чашці, а в іншій – заварив нашу попередню каву Кенія АА FAQ, для порівняння. Цей новий мішок – був не зовсім звичайний. В цей час якраз так трапилось, що ні в кого з українських трейдерів зеленої кави не було звичайної тоді «порівняно недорогої» Кенії АА (FAQ). Якщо може не знаєте – FAQ означає «Fair Average Quality», тобто «Пристойна Середня Якість». Думаю, що означає «FAQ», якщо сказати це швидко – ви й без мене знаєте :).

Я трошки тоді «псіхонув». І подумав, що раз нема дешевої, то може попробувати якоїсь більш дорогої? Ну й через те, що за мої вже не маленькі роки до мене начіплялось багато всякого, такого різного, як наприклад «сибірський розмах», українське  «трошки, тільки для себе» і т.д.,  то  купив я тоді з кількох наявних Кеній – найдорожчу…

Отже, за вікном сонце тліло в холодному зимовому вечорі. З труби далекої ТЕЦ ішов товстий слід диму, чи пари. Так само пара підіймалась з чашок, що стояли переді мною, дві однакові. Де яка кава  і яка з них краща – треба було попробувати і зрозуміти.

 

Я  сьорбнув першу каву, відчув знайомий аромат FAQ, приємний, без зачіпок, рівний, плоский, як африканська савана. Попробував іншу – і навіть заціпенів. Якось само-собою вирвалось непристойне слівце «ох...ть...», яке означає високу ступінь здивування.  Ця друга кава була настільки яскравіша, що порівнювати було просто нічого. Це було приблизно як порівнювати чорно-білу фотографію райдуги з райдугою наяву.

І з того самого дня  – в Kofeїn нема дешевої Кенії…

А я з тих пір ще з більшою цікавістю узнаю все про Кенію, в інтернеті, ТВ, журналах, книгах. Знаменитий роман датської письменниці Карен Блікстен «Із Африки» - мабуть найкраще по стилю, що я читав про Кенію.

Хорошою кавою з Кенії з вами поділиться Kofeїn… А я ділюсь короткою цитатою з цього роману, що побачив світ у 1937:

Карен Бліксен, "Із Африки". Переклад. С.Зацаринного. Усі права застрежено :)

У мене була ферма в Африці, біля підніжжя гір Нґонґ. Вона знаходилась на висоті двох тисяч метрів, за сто шістдесят кілометрів південніше від екватора. Вдень відчувалося, немов ви піднялися високо, майже до сонця, але рано вранці та ввечері було тихо і спокійно, а вночі прохолодно.

 

Поєднання такого розташування та висоти створювало ландшафт,  якому немає рівних у всьому світі. Тут ніщо не говорило про надмірну пишноту чи розкоші. Це була Африка,  прогнана через дистилятор, заввишки дві тисячі метрів, міцна і чиста сутність континенту. Кольори всього навколо були сухі й випалені, відтінку кераміки. На деревах легеньке делікатне листя, структура якого дуже відрізнялася від того, що було в Європі. Воно не росло дугами чи куполами, а лягало горизонтальними пластами, і такі форми надавали високим поодиноким деревам схожості з пальмами або навіювали героїчні,  романтичні образи кораблів з піднятими вітрилами, ближче ж до краю лісу з'являлося дивне відчуття, ніби весь ліс ледь вібрує. Над травами величезних рівнин розкидано покручені безлисті колючі дерева, а самі трави пахли прянощами, подібними до чебрецю або вересу. Місцями аромат був такий сильний, що лоскотав ніс. Усі квіти, що цвіли на землі, або на ліанах місцевого лісу, були мініатюрними, як пух, лише на початку періоду тривалих дощів посеред рівнин розквітало чимало масивних густо-пахучих лілій. Навколишні виднокраї широчезні. Все, що ви бачили навколо, було сповнено величі, свободи, та незрівнянної шляхетності.

Головною рисою ландшафту і життя в ньому було повітря. Оглядаючись на своє колишнє перебування на африканських височинах, мене не полишає відчуття, що я жила в повітрі. Небо було блідо-блакитним або світло-фіолетовим, рідко якого іншого кольору, з неймовірною кількістю могутніх, невагомих, мінливих хмар, що здіймались баштами одна над одною і пропливали в небі, але воно мало в собі згусток синьої енергії, який на близькій відстані забарвлював пасма гір та лісів у свіжу, глибоку блакить. Ополудні повітря оживало над землею, немов полум’я; воно миготіло, накочувалось хвилями і виблискувало, як стрімка протічна вода, віддзеркалювало й подвоювало в собі усе навколо, створюючи чудові міражі. У цьому високогірному повітрі дихалося легко, мене наповнювало відчуття життєвої впевненості та легкості на серці. На цих височинах я прокидалась вранці з думкою: «Я там, де й повинна бути».

 

Гори Нґонґ тягнуться продовгуватим пасмом з півночі на південь, і увінчуються чотирма величними вершинами, схожими проти неба на нерухомі темні сині хвилі. Ця гірська гряда здіймається до двох з половиною тисяч метрів над рівнем моря, на сході вона вивищується над околицями на шістсот метрів; але на західному боці гори переходять у рівнини глибше і крутіше, майже вертикально вниз до Великої Рифтової Долини.

Вітер на тих височинах віє незмінно з Північного-Північного-Сходу. Це той же вітер, що на узбережжях Африки та Аравії зветься Мусоном, Східним Вітром, улюбленим коником царя Соломона.[1] Вгорі цей вітер сприймається, немов опір повітря, коли Земля пробивається вперед крізь космос. Вітер дме прямо в хребет гір Нґонґ, тому схили цих гір були б ідеальним місцем для злету планера, він здіймався б угору повітряними потоками над вершинами гір. Хмари, які подорожували разом з вітром, розбивалися об гори та зависали навколо них, або затримувалися на вершинах і там випадав дощ. Однак ті хмари, що пропливали вище над хребтом, розчинялися на захід від нього, над палаючою пустелею Рифтової Долини. Я багато разів слідкувала з дому за просуванням цих могутніх процесій, в той момент, коли вони перевалювалися через гори, розчинялися у синьому повітрі та зникали, і зачудовувалася цими гордими пливучими масами.

З ферми було видно, як гори змінювали свій характер багато разів упродовж дня, часом видаючись досить близькими, а іноді дуже далекими. Увечері, коли темніло, спочатку здавалося, що у небі по всьому силуету темної гори намальована тонка срібна лінія; потім, коли наставала ніч, чотири вершини ніби сплющувалися, згладжувалися, немов гори розтягувалися і розширювалися.

З гір Нґонґ відкривається унікальний краєвид: на півдні видно величезні рівнини великої країни диких кочових тварин, яка тягнеться аж до Кіліманджаро. На схід і північ – простори, схожі на парк у підніжжі гори, з лісом за ним і з горбистим рельєфом Резервації Кікуйю, що простягається до гори Кенія, на сто шістдесят кілометрів. Це мозаїка з маленьких прямокутних кукурудзяних полів, бананових плантацій і пасовищ, на яких подекуди куриться синій димок з місцевого села, невеликого скупчення загострених кротовин. Однак на захід, глибоко вниз континенту, простягається сухий, подібний до поверхні місяця, краєвид Африканської Рифтової Долини. Бура пустеля нерівномірно поцяткована маленькими колючими кущами, прорізана слідами звивистих сухих русел, що утворюють криві темно-зелені стежки; там є ліси могутніх мімозових дерев з широким гіллям, та з гострими, як шило шипами. Ще тут ростуть кактуси, серед яких блукають жирафи та носороги.

Коли потрапляєш до цієї гірської країни, вона видається надзвичайно великою, мальовничою і таємничою, де одне одного змінюють довгі долини, хащі, зелені схили та стрімкі скелі. Ще вище, під однією з вершин, навіть росте бамбуковий гай. Там між пагорбами є джерела і колодязі, біля них я розташовувала свій табір.

У мої часи буйволи, антилопи канна та носороги жили у горах Нґонґ. Старі місцеві мешканці пам'ятали часи, коли там були слони, і мені завжди було шкода, що гори Нґонґ не було включено до заповідника. Лише їх невелика частина належала до заповідника диких тварин, межу якого позначала віха на південній вершині. Колонія процвітала, її столиця Найробі поступово переростала у велике місто, тож гори Нґонґ могли б стати для неї незрівнянним парком дикої природи. Але під час моїх останніх років в Африці чимало молодих крамарів з Найробі по неділях виїздили на пагорби на своїх мотоциклах і стріляли у все, що бачили, а тому великі дикі тварини втекли з пагорбів через кам’янисті, вкриті кущами землі далі на південь.

Вгорі, по чотирьох вершинах хребта було приємно походити, трава там була коротка, як на газоні, крізь покрив якого пробивалося сіре каміння. Уздовж хребта, вгору і вниз по вершинах, немов витки колії розважального атракціону, звивалася звірина стежка. Одного ранку, під час мого перебування в горах, я піднялася туди, пройшлася цією стежкою і побачила свіжі  сліди та послід стада антилоп канна. Ці великі мирні тварини напевно пройшлися хребтом на світанку, вони йшли довгою колоною і неможливо собі уявити іншої причини їхньої появи тут, крім бажання поглянути в обидва боки схилу на землю внизу.

 

На фермі ми вирощували каву. Наша земля знаходилась надто високо для вирощування цієї культури, тому працювати з нею там було важко. Ми ніколи багато не заробляли, але кавова плантація – це така річ, яка затягує і не відпускає, на ній завжди є що робити: переважно робота трохи відставала від графіку.

Посеред дикої природи і невпорядкованості цієї країни шматок спланованої і засадженої землі виглядав дуже добре. Пізніше, коли я літала над Африкою і поглянула на мою ферму з неба, то була переповнена захопленням від кавової плантації, яскраво-зеленої посеред сіро-зелених навколишніх земель. Тоді я усвідомила, як гостро людський розум прагне до геометричних фігур. Вся країна навколо Найробі, особливо на північ від міста, розпланована подібним чином, і там живе народ, котрий постійно думає та говорить про каву, її посадку, обрізку або збирання, який навіть вночі в ліжку роздумує над вдосконаленням своїх кавових фабрик[2].

Вирощування кави – тривала робота. У ній не все виходить так, як ти собі уявляєш, коли молодий і сповнений надій під проливним дощем носиш коробки лискучих молодих кавових саджанців з розсадника, дивишся, як численні руки фермерів саджають їх рівними рядками у викопані в мокрій землі ямки, та закривають їх від сонця наламаними з навколишніх кущів гілками, адже молодим росткам потрібен затінок. Мине чотири-п'ять років, поки дерева почнуть давати плоди, а тим часом земля буде висихати та хворіти, густішатимуть бур’яни на полях, зухвалі місцеві реп’яхи, чиє шорстке продовгувате насіння чіплятиметься до одягу та панчіх. Деякі дерева виявляться погано посадженими, бо було занадто зігнуто корінь, вони засохнуть, як тільки почнуть цвісти. Саджаєш близько півтори тисячі кавових дерев на гектар, а я мала двісті сорок гектарів землі, відведених під каву, поміж рядами якої твої воли терпляче тягають культиватори вгору і вниз багато тисяч кілометрів, а ти все чекаєш від землі прийдешніх щедрих дарів.

На кавовій фермі буває надзвичайно красиво. Коли плантація зацвітала на початку великих дощів, вона світилася серед туману і мряки, немов крейдяна хмара завбільшки понад двісті гектарів. Квіти кави мали ніжний, тонкий, трохи гіркуватий аромат, схожий на цвіт терну. Коли кавовий сад червонів від стиглих ягід, усіх жінок, чоловіків, та дітей, яких там називають Тото,  кликали збирати ягоди кави з дерев. Потім зібрані ягоди перевозили маленькими візочками і возами до фабрики біля річки. Наша переробна фабрика ніколи не була ідеальною, ми спланували і побудували її самотужки, але добре на ній все продумали. Одного разу фабрика згоріла вщент і нам довелося її відбудовувати. Велика сушарка постійно оберталася і гуркотіла кавою в своєму залізному череві, звук нагадував плюскіт води на камінцях на березі моря. Коли кава висихала посеред ночі, її відразу потрібно було висипати із сушарки. В цей мальовничий момент навколо сушарки радісно сяяли темні обличчя, освітлені штормовими ліхтарями, що висіли скрізь по величезній фабриці, затягнуті павутинням і притрушені кавовим лушпинням. Було таке відчуття, немов фабрика зависла посеред африканської ночі, наче яскравий коштовний камінь у вусі ефіопки. Потім каву облущували, перебирали і сортували вручну, згодом зсипали в мішки, які зашивали сідельною голкою.

А тоді рано вранці, коли ще було темно, ніжачись в ліжку я чула, як вози, завантажені доверху мішками з кавою, запряжені шістнадцятьма волами кожен (дванадцять мішків важили приблизно тонну), починали свій шлях до залізничної станції в Найробі, підіймаючись з гуркотом і криками довгою дорогою вгору на схилі біля фабрики, а поруч з возами бігли погоничі. Мені було приємно думати, що це був єдиний відрізок їхнього шляху вгору, а решта дороги – лише вниз, бо ферма лежала більш ніж на триста метрів вище за Найробі. Ввечері я виходила назустріч процесії, яка поверталася додому. Зморені воли, повісивши голови, тягли порожні вози. Волів вели так само втомлені Тото, а поруч поволі йшли дорослі погоничі, їхні довгі батоги волочилися за ними у дорожній пилюці. На цьому етапі ми зробили все, що могли. Через кілька днів кава буде вже в морі і нам залишалося лише покладатися на удачу у великих кавових аукціонах, що відбувались в Лондоні.

Всього у мене було 2400 гектарів землі, якої окрім кавової плантації вистачало й на інше. Частина землі була природним лісом, а близько 400 гектарів  займали сквоттери,[3] які називали цю землю «шамба». Сквоттерами були Місцеві, які за цих кілька десятків соток землі, що їхні сім’ї орендували у білого фермера, змушені були відпрацювати на фермера певну кількість днів на рік. Думаю, що мої сквоттери сприймали ці стосунки трошки під іншим кутом, бо багато хто з них народився на цій землі, як і їхні предки, тож вони, мабуть, розглядали саме мене як головного сквоттера. Ділянки сквоттерів використовували інтенсивніше, ніж інші частини ферми,  тому вигляд її постійно змінювався, в залежності від пори року. Коли я йшла по твердо втоптаній стежці у міжрядді кукурудзи, то її високі зелені пагони шуміли в мене над головою, а це означало, що наставав час збору урожаю. На полях росла квасоля, її збирали і облущували жінки. Стебла і лушпиння стручків збирали в купи і палили, тому в певну пору року на фермі то там, то тут здіймались стовпи синюватого диму. Також Кікуйю вирощували солодку картоплю, листя якої виглядало як виноградне і вкривало землю щільним заплутаним килимом, а ще у них росло багато різних видів жовтих та зелених плямистих гарбузів.

Коли б ви не йшли між шамбами Кікуйю, найперше в очі кидалася постать дрібної старої жінки, яка зігнулася додолу і копирсалася у своєму ґрунті, що з виду нагадувало страуса, який ховає свою голову в піску. Кожна сім’я Кікуйю мала кілька маленьких круглих гостроверхих хаток і комірчин. Простір між цими хатками був жвавим місцем, землю на ньому втоптували, немов бетон. Тут мололи кукурудзу, доїли кіз, бігали діти і кури. Коли наставали сутінки, я іноді полювала на фазанів на полях солодкої картоплі, розташованих навколо хаток сквоттерів. Дикі голуби в цей час воркотіли свої нескінченні пісні десь між гілками високих кронастих дерев, які росли подекуди на шамбах, і були залишками лісу, що колись вкривав всю землю ферми.

Крім того на фермі було кілька сотень гектарів пасовищ, де  росла висока трава, яка при сильному вітрі колихалася, ніби хвилі на морі. Малі пастухи Кікуйю випасали там батьківських корів. У холодну пору вони носили з собою маленькі плетені кошики, в яких тліло вугілля з домашніх вогнищ. Іноді це призводило до великих трав’яних пожеж, що ставало справжнім лихом для випасання худоби на фермі. У роки посухи на пасовища ферми приходили зебри і антилопи канна.

Найробі було нашим містом, розташованим на відстані 18 кілометрів від ферми, внизу на рівнині, поміж гір. У місті знаходився Будинок Уряду та великі центральні офіси. Звідси керували країною.

Неможливо, щоб місто не відігравало жодної ролі у вашому житті, неважливо навіть доброї чи поганої ви про нього думки, за законом ментальної гравітації воно просто притягувало до себе вашу свідомість. Сяючий серпанок в небі над містом вночі, який було видно з кількох місць на моїй фермі, нагадував мені великі міста Європи.

Коли я вперше приїхала до Африки, в країні ще не було автомобілів і ми їздили до Найробі верхи, або на возі, запряженому шістьма мулами. Годували мулів у стайнях Хайленд Транспорт. У мої часи Найробі було строкатим місцем, де траплялись гарні нові кам’яні будинки, але були й цілі квартали старих, вкритих іржавим залізом магазинів, офісів і бунгало, що простягалися під рядами евкаліптів вздовж широких припорошених вулиць. Офіси Верховного Суду, Департаменту Внутрішніх Справ і Ветеринарного Департаменту розташовувались тоді в якихось убогих будівлях. Я з великою повагою ставилася до працівників цих установ, які могли виконувати свою роботу у тих тісних, надзвичайно жарких, заляпаних чорнилом комірчинах.

Тим не менше, Найробі це місто.



[1] З античної історії відомо про багаті конюшні царя Соломона

[2] Фабриками в Кенії називають переробні млини, чи токи, де з ягід кави дістають кінцевий продукт – висушені ядра кісточок

[3] Сквоттерами називали людей, які займали пустуючі землі. Тут маються на увазі орендарі, які в оплату за землю працювали на плантації білого фермера.

email*

Новий пароль інструкція надіслано на ваш E-mail

Ім'я
E-mail*
Номер телефону
Пароль*

На ваш E-mail вислано посилання з підтвердженням реєстрації

Увійти через Facebook

Товар додано в кошик