29.09.2019

Кава і вініл

Про каву і вініл

Минулий мій допис був про каву і вино. Написавши його - я похвалився у Фейсбуці своїм фото, де  сиджу з бокалом вина, на фоні коробки з під німецького Ріслінгу, який надихнув мене на ті спогади.

Крім того, на тому фото було ще дві коробки. Одна з них із компакт-дисками, скрипкова музика  у виконані Яші Хейфеца, найкрутішого скрипаля, якого я коли не будь чув. А інша – з вініловими дисками, з музикою для скрипки, написаної  Бахом.  Один з відгуків на це фото мене не те, що здивував, а  вразив.   Через кілька хвилин після публікації фото я почув, що телефон мій «пікає» про те, що хтось шле мені якісь звістки. Глянув – а це мій давній, далекий і забутий друг із Хорватії, Нік Оросі. Його зацікавило, що на фото у мене в руках вініловий диск. І він попросив мою поштову адресу, на яку він хоче послати мені в подарунок щойно випущений вініловий диск, з його музикою.  Погодьтесь, бажання у людини досить неординарне. От, чомусь винороб той, якого було вино на фото – не виявив бажання прислати мені ще коробку вина. І фірма Соні, якої теж там коробка з дисками – теж нічого не захотіла мені прислати. А Нік Оросі – захотів. ☺

І от пройшло пару тижнів, якось я  зайшов на пошту і одержав присланий Ніком диск. Але одразу в той же день прослухати його не встиг, не було можливості це зробити ще кілька днів.

В ці дні я думав про диск Ніка, не терпілось його послухати і чогось згадалось, як колись давно я теж дуже хотів послухати один вініловий диск, але теж відразу не міг цього зробити і багато з цього приводу переживав. Це було десь мабуть у 1982  році. Того літа я був у будівельному загоні в Казахстані. Майже два місяці працював на будівництві будинків у казахському селі посеред безкрайнього степу. Робота була важка, доводилось і землю рити і камінь кувалдою дробити і ще багато всякої важкої роботи переробити. Грошей трохи заробив, але не так багато, як сподівався. Повертались ми додому через Москву і там я вирішив втілити одне своє «відкладене» бажання. Я хотів купити справжній диск Бітлз.  Щоб не магнітофонний запис, а «іменно вініл».  Мені здавалось, що «вініловий»  запис механічно, контактно, тобто майже матеріально передає музику. Від музиканта до слухача там іде прямий зв’язок через ці доріжки, прорізані голкою у вінілові, бо вони ж були прорізані безпосередньо, механічно - від голосу і музики виконавців. І от я прийшов у великий музичний магазин на Новому Арбаті, де (як мені розповілали «знающі» люди) у фарцовщиків можна було купити іноземні диски. Фарцовщики - якщо хто не знає, це такі торговці, які «підпільно» продавали «дефіцит», тобто все, чого у відкритій совєцькій торгівлі не було. Диски Бітлз якраз і були одним з дуже багатьох тогочасних «дефіцитів», бо їх в СРСР тоді ще не випускали.  Магазин був великий, двоповерховий. І от в одному з кутків я побачив кількох цих хлопців. Спитав у них про Бітлз і у одного з них такий диск був. Ми відійшли вбік, він показав диск, який був у конверті, склеєному із звичайного фотопперу, з надрукованою обкладинкою «фірмового» диска. «Це,» каже він, «через те, що конверти везти нерентабельно, диски привозять моряки у чемоданах і щоб взяти більше дисків, вони конверти викидають, а тут уже друкують такі, «нефірмові». Але ж тобі треба диск, музику, а не обкладинку? А диск - ось дивись, запис класний. Бачиш - тут між доріжками майже нема проміжків, бо це не номерний диск, а збірний, на ньому старались записати якомога більше пісень, тому проміжків між піснями майже не видно.» Ми трохи поторгувались і я купив той диск, за 25 рублів. Це (як для мене) була дуже пристойна сума, бо в ті часи я місяць жив десь на 40-60 руб. Вже виходячи з диском із магазину я наткнувся ще на одного фарцовщика. Він побачив у мене диск і зацікавився ним, попросив показати. Оглядаючи диск, він одразу помітив, що між доріжками не видно проміжків. Якось озадачено він сказав: «Ти ж диск цей не слухав? Ато дивись. Краще перевір. Бо тут такий народ, що «на…бУть-недорого візьмУть». Може взяли диск «рєчь Брєжнева на XXV сьезде КПСС», а їх же дохрена мільйонів надрукували і коштують вони по рублю за 3 штуки, наклейку на диску переклеїли, замість рожевої радянської - приклеїли синю імпортну і тобі за 25 продали». Я захвилювався. Підійшов до кількох продавців у магазині, у яких були програвачі, щоб прослуховувати диски. Але побачивши «спекулянтський» диск - всі продавці відмовлялись його ставити. Більше прослухати було ніде і я з тривогою тинявся по Москві до вечора, потім поїхав додому, в Україну.

Поїзд прибув рано вранці, я прийшов додому, батьки якраз збирались  на роботу, молодші в школу. Я ж все чекав, поки вони всі розійдуться, щоб не опозоритись з тим диском. І от дома вже нікого нема, я ставлю диск на програвач і з завмиранням серця  слухаю шурхіт голки перед початком першої пісні. Вона шурхотить довго, я в паніці передчуваю, як зараз пролунають «громкіє продолжітєльниє аплодісмєнти» і плямкаючий голос гєнєрального секретаря: «дараґіє таваріщі…»  - але з колонок лунає: «She loves you, ye-ye-ye!!!!» і я кричу від радості так, немов якась «вона» дійсно мене любить :)  І досі, ставлячи той диск - згадую ту радість, яку я тоді пережив.  Ну і само-собою це відчуття м’якого, глибокого звучання з цих закам’янілих доріжок, які безпосередньо своїм голосом і струнами своїх гітар «прорізали» самі «бітли» в ті давні дні, коли мабуть ще мене і на світі не було. А зараз вже на світі нема більшості з них, але музика їх звучить і вібрує так, що її вібрація передається навіть на волоски на тілі, пускаючи мороз по шкірі. Це якесь дивне відчуття, його важко пояснити. Навіть коли запис з вінілового диску оцифрувати, то всерівно це потріскування голки на доріжці створює якийсь особливий ефект.

Що цей ефект існує - у мене була можливість пересвідчитись вже не в далекі 1980-ті, а у «наш» час. Коли в 2011 один з наших баріста Саня Галіцин збирався виступати на чемпіонаті світу в Колумбії - ми довго не могли підібрати йому музику. Він і сам меломан, музики в нього було багато, та і у мене теж, але все щось ніяка не підходила. Якраз в той час трапився мені один вініловий диск, скрипкова музика француза Грапеллі й індійця Субраманіама. Але чомусь довго і в голову не приходило взяти таку музику для виступу на чемпіонаті баріста. Та якось якраз тоді, слухаючи цей диск я звернув увагу на дату на обкладинці альбому, що  диск записано в травні 1984. І тут до мене дійшло, що якраз же в травні 1984 Галіцин і народився!!! Дурь, звичайно, як це може бути пов’язано - ??? Але я на всяк випадок підключив програвач дисків до компьютера і оцифрував диск. Приніс запис Галіцину, він «поганяв» свою кавову презентацію під цю музику і ми зрозуміли, що це саме те, що треба.  Лептонні боги, астрологи і «прочіє екстрасєнси» відразу б нам звичайно розповіли про космічний зв’язок, левітацію, «вєчний разум», «переселення душ», та іншу буйну чортівню. Але що б вони не розповідали - музика була класна, вона точно «лягала» на презентацію. А найголовніше - вона подобалась Галіцину, якому коли б я за тиждень до цього сказав, що він буде виступати в Колумбії під скрипку, то він би запевнив, що у мене (як мінімум) серйозний кавовий передоз.

В Колумбії, коли Саня виступав - то під цю музику у мене вібрували волоски не тільки на тілі, а і на голові мабуть волосся дибом стояло. Але я думав, що то ж я мабуть просто хвилювався ? Саня виступив нормально, зайняв не надто високе, але досить пристойне 18 місце із десь 50 можливих. Емоції поступово вляглись, ми прилетіли додому.  І яким же був мій подив, коли через кілька днів шукаючи в інтернеті за ключовими словами «world barista championship colombia» - я натрапив на посилання на канал телевізійних новин із Китаю. І там, в китайських новинах десь на протязі хвилини розповідали щось про той чемпіонат в Колумбії і весь цей час на екрані показували виступ не чемпіона світу, не призерів, не китайця - а показували виступ Галіцина, який варив каву під ту саму скрипкову музику зі старого вінілового диску, причому більшу частину цього репортажу ніхто нічого не говорив, а просто звучала та музика. Я потім узнавав, що це за канал - на той час це був другий за кількістю глядачів канал в Китаї. Тобто, виступ Галіцина під ту саму музику подивились сотні мільйонів людей !!!!. Що схилило китайців показати якраз це - один Бог Святий знає. Але мені здається, що це було через музику. Вони просто взяли і показали шматочок виступу, де якийсь хлопець щось робить з кавою, під гарну музику. Бо китайці - вони ж надзвичайно музикальні, в їх мові багато залежить від інтонацій і тому гармонія звуків у них в крові. Так що, в музиці вони розбираються чудово, миттєво відрізняючи справжнє мистецтво від різної полови, чому кавовим суддям ще вчитись і вчитись.

Та щось мене трохи «занесло вбік» від того, з чорго я починав - від диска Ніка Оросі.Може Ви запитаєте, який зв’язок між цим диском Ніка, мною і кавою?  Так я вам і скажу, що зв’язок самий «шо ни на є» прямий. Нік Оросі колись виступав за Хорватію на  чемпіонаті світу серед баріста в Токіо, у 2007.

Там ми і познайомились, я там був тренером баріста, що виступав за  Україну. А зараз Нік не тільки готує каву в своїй кав’ярні в Загребі:

https://www.facebook.com/nik.orosi/timeline?lst=100000416941464%3A703664344%3A1569728667

 а й пише музику:

https://www.nikorosi.com/?fbclid=IwAR1oPru4YS-FVgvLsTsluH5nv8bT7sixAL9kbpqxxAXWmO-yLgXetMHjOtg

Гарна кава, гарна музика і теплі людські відносини ведуть нас через роки і відстані, від Токіо до Хорватії і до України :)

Ну і сподіваюсь, що ви ж тепер ще краще зрозуміли, що життя надто коротке, щоб не слухати вініл і щоб пити погану каву ;)

email*

Новий пароль інструкція надіслано на ваш E-mail

Ім'я
E-mail*
Номер телефону
Пароль*

На ваш E-mail вислано посилання з підтвердженням реєстрації

Увійти через Facebook

Товар додано в кошик