19.05.2012

Харрар – небольшой городок в высокогорье на востоке Эфиопии. Скорее всего именно из этих мест кофе «пошел» странствовать миром

19.05.2012

 Харар.

Кава з біографією

 Харар – невелике місто на сході Ефіопії. Скоріш за все, якраз із цих місць кава «вирушила» у свою подорож світом.  Життя тут кипіло з доісторичних часів. Якась невідома сила притягує до Харару мандрівників і пророків. Колись, уже в Біблійні часи, сюди прийшов караван цариці Савської, з сином царя Соломона.  Потім цей кмітливий хлопчик потягнув у тата і приніс у Ефіопію «Ковчег Заповіту». За ним прийшло християнство, оволодівши душами багатьох її народів. У власників цих душ була земля. Хоча, мудрі люди знають, що все навпаки, що це не земля належить людям, а люди належать землі… Але в будь якому випадку земля, її плоди й багатства  завжди були предметом роздорів і війн. Десь у 15 сторіччі серед предметів цих роздорів починає з’являтись кава. Тоді в ці місця прийшли злиденні пророки Ісламу. До себе в Аравію в якості трофею вони взяли не тільки душі новонавернених магометан, але і зернятка кави. Але навернення до тієї чи іншої релігії не завжди проводили блаженні волоцюги за допомогою мудрого слова. Часто це робили військовим (і дуже жорстоким) шляхом. На початку 16 століття був такий момент, коли ефіопським  християнам було дуже важко, доля всього ефіопського християнства висіла на волоску. І тоді їм на допомогу прийшли християни із Португалії. Загін в 450 португальських воїнів Христа під керівництвом Крістовао, сина Васко Да Гами рубався тут у кількох грандіозних битвах проти мусульманських орд, які вів за собою Ахмад на прізвисько Гран (тобто Лівша). Більшість із тих португальців загинули в битвах,  відрубану голову Крістовао Да Гама - Гран викинув у якусь канаву і потім вода з рівчака, що по ній протікала – вважалась у місцевих християн за святу. Все ж, християнство в Ефіопії тоді було врятовано. Дякуючи цим, та іншим подвигам - португальці мабуть найбільше з європейських націй закріпилися в Ефіопії. Над бурними водами  верхнього Нілу і досі стоять кам’яні мости, які звуться португальськими, а нечисельні потомки тих воїнів Христа і досі зустрічаються в Ефіопії, навіть у імператорській сім’ї.

В нашій літературі я щось не пригадаю існування детальних військових мемуарів тих часів. А от про той похід португальців – така книга учасників походу є. Це мемуари Кастанхосо і Бермудеса, в англійському перекладі  «The Portuguese Expedition to Abyssinia in 1541-1543 as Narrated by Castanhoso»

А ще є дуже детальна книга про історію Ефіопії, написана Педро Паезом, який побував там років через 50 після походу Крістовао Да Гами. Він був монахом ордену Єзуїтів в Гоа (в Індії) і звідти поплив до Абіссінії. Але спочатку трошки не доплив – потрапив у полон до турків і 7 років провів гребцем на турецьких галерах. Але коли його викупили, то потрапив все ж до Абіссінії і провів там останні 19 років свого життя. В Ефіопії він вивчив місцеві мови, зумів перечитати і перекласти багато стародавніх ефіопських книг. Основною його діяльністю там – був переклад католицьких релігійних книг на місцеві мови. Також він там писав свою найвідомішу роботу «Історія Ефіопії». Він так і помер в Ефіопії, майже дописавши цю книгу. Мову книги знавці критикували, бо Паез (будучи за походженням іспанцем) не тільки не знав як слід португальської мови, а в своїх багаторічних мандрах на Сході забув навіть свою рідну іспанську. Між іншим – деякі дослідники вважають, що будучи на протязі 7 років у неволі в Ємені, з 1590 по 1596 Паез був мабуть першим європейцем, хто попробував каву і описав це у своїх спогадах.

Та окрім книг -  ще лишились легенди. Як наприклад про те, що якийсь давній мусульманський волоцюга колись пророкував, що Харар буде захоплено невірними, якщо хоч хтось із них потрапить до міста, огородженого стінами. До пророка дослухались і на протязі сотень років жителі Харару пильно «очищали свої ряди».  Стіни Харару стояли непорушно, а навколишнім гієнам іноді діставались рештки допитливих християнських дослідників. Зараз гієн під стінами Харару годують щовечора, в основному всякими тельбухами, глядачі всіх віросповідань  лишаються неушкодженими. Такі годування гієн – це не тільки приманка для туристів, а й профілактика, щось на кшталт гуманітарної допомоги гієнам.

 

До середини 19 сторіччя кава потихеньку завоювала вже пів-світу. Але її батьківщина лишалась закритою для іноземців. Першим із європейців, хто побував в Харарі, а головне, хто повернувся звідти  і розповів про це – був англієць Річард Ф. Бартон.

  

http://en.wikipedia.org/wiki/Richard_Francis_Burton

  Узнавши його біографію і почитавши його книги – я спочатку дивувався, чому про нього не вчать у школі і чому йому немає пам’ятників.  Цей чоловік знав 25 іноземних мов. Із них 7 – в абсолютній довершеності. Тобто на такому рівні, коли навіть найдотошнійший носій мови не міг запідозрити в ньому іноземця.  Це допомогло йому під виглядом афганського пілігрима (пуштуна) здійснити хадж до Мекки. Правда, він здійснив це не перший з поміж Християн. За кілька століть до нього це вже робив один португалець.  Але все ж серед англійців Бартон був точно перший. І ні пуштуни, ні араби не викрили, що Бартон англієць і християнин. Його найближчі друзі називали Бартона «Білим Негром».  Хоча, як розповідав сам Бартон у своїх спогадах – якось вечором у таборі на шляху до Мекки він пішов «відлити» і якийсь допитливий хлопчик випадково помітив, що пісюн Бартона відрізняється від такої самої штуки звичайного обрізаного магометанина. Про гірку (але мабуть коротку) подальшу долю хлопчика - Бартон  натякнув щось в такому стилі, що чим менше знаєш, тим довше живеш.  Крім цих спогадів – Бартон написав десятки книг. Також якраз він знайшов десь у книгарнях Багдаду казки «Тисячі і одної ночі» і відкрив їх не-арабо-мовному світу. А ще він відкрив тому ж таки сексуально-неосвіченому світу індійську книгу «Камасутри».  Але і досі невдячні кіностудії Діснея і Порнхабу не тільки пам’ятника йому не встановили, але навіть якогось завалящого мультика за його участю не зняли. А ще  одна книга Бартона, мабуть теж захоплива, про його спостереження за життям у борделі для британських офіцерів в Індії, де дівчатами «працювали» хлопчики – була знищена його дружиною.  А які захопливі його книги про історію меча, та і звичайно ж про його подорож до Харарру !!!

Але мабуть всі ці книги не переважили чашу його гріхів, куди (крім різноманітних «польових досліджень» і засновану на них теорію про зону розповсюдження по земній кулі педерастії) можна мабуть додати і його роботу на британську розвідку.  Отже, ні підручників ні пам’ятників як не було, так і нема. А може все ж є? Адже вважається, що якраз Бартон відкрив витоки Нілу. Педро Паез був біля витоків набагато раніше за Бартона, але нічого про це не розповів, бо мабуть не здогадувався, що якраз та річка, на березі якої він був – і була Нілом. А Бартон про це знав, бо цілеспрямовано ці витоки шукав і  зробив про це наукову доповідь. Що цікаво, якраз перед їх відкритими дебатами на тему відкриття витоків Нілу його колишній колега (а згодом конкурент) Спек – випадково (чи невипадково??) застрелився на полюванні.

 

Ось кілька цитат з творів Бартона, де згадується кава. Це написано в 1855 році:

«Ібрагім був одним з сорока чотирьох святих Хазрамі, котрі висадились на березі в Бербера, провели свою коротку нараду на пагорбі Аулія Кумбо і розійшлись на всі боки  для проповіді Ісламу. Ібрагім добрався до Харару, де багатьох навернув до Ісламу і лишив по собі добру пам’ять. Це було близько 1430 року. З собою він взяв у Ємен кат, там його посадив, чим обезсмертив своє ім’я. В тому ж році (A.D. 1429-30) Шейх Ель Шазілі, чий прах покоїться в міській мечеті Моки - посадив в Аравії першу каву»

 

«Кава Харару надто добре відома на ринках Європи, щоб потребувати опису:

вона росте в садах біля міста, ще в більших кількостях у землях Західних Галла, а в повній досконалості – в Черчер, це район в 7 днях шляху від Харару,  Ефатською дорогою.

Кажуть, що Амір вилучає цей цінний товар, щоб не було його надлишку на базарі в Бербера (порт на Червоному Морі, поблизу нинішнього Джібуті). Він також заборонив Харашам (тобто спеціалістам з вирощування кави) мандрувати, щоб мистецтво вирощування кави не розповсюджувалось в інші місця.

Коли я відвідав Харар, ціна за мішок у 27 фунтів кави була чверть талера, а найняти верблюда, який би доніс 12 таких мішків до базару в Барбера – коштувало 5 талерів. Прибуток від такої торгівлі не виправдовував труд і ризик»

 

 

 

Кому ж належали ці кавові «райські сади». Без сумніву – вони завжди були в надійних руках: 

 

 «Один з них – Хаджі Мухтар, був магрибцем із Фезу. Сорокарічна експатріація ніскільки не змінила ні його шиплячу арабську вимову, ні «кам’яне обличчя». Цей вельмишановний мав кавовий сад, призначений йому, як командиру охорони Аміра. Однак, нам він відрекомендувався як купець, що відразу ж вселило в мене підозру, що він за нами шпигує»

 

 А ось що пише Бартон про тодішні смаки до напоїв:

 

«В  країнах з найкращою кавою, в Харарі і Ємені – вся кава  йде не експорт. Кава в тих місцях  вважається зігріваючим напоєм і Південні Араби для економії і для здоров’я використовують Гишр (Кишр), або висушену м’якоть кавових ягід. В Харарі він вважається жіночим напоєм. Чоловіки  вважають його надто зігріваючим і висушуючим, як для такого сухого клімату. Вони зазвичай підсушують (підсмажують) листя кави на гарячому камінні, товчуть і потім заварюють, вважаючи такий напій найбільш корисним, хоч він і трошки послаблює. Напій з листя кави використовують і в Англії, але ми це листя не смажимо».

 

 

 

Після візиту Бартона пройшло лише кілька років – і збулося пророцтво того давнього мудрого волоцюги. Харар дійсно було завойовано. Завойовників було так багато і воювали там вони так часто – що це вже зовсім інша історія. Після завойовників зазвичай приходять купці (частіше навіть не «після», а «перед», щоб встигнути розпитати про ціни і розкласти товар:). Один з таких купців (мабуть один з найвідоміших купців взагалі) прибув до Харару з Адена, в 1880. Звали його Артур Рімбо. За 7 років до цього він у своїй книзі писав:

 

 «…я полишаю Європу. Морське повітря обпалить мої легені; погибельний клімат вкриє мене загаром. Плавати, топтати траву, полювати і курити (це перш за все), пити напої, міцні, мов розплавлений метал, як це робили навколо вогнищ дорогі предки. Я повернуся з залізними м’язами, з темною шкірою і шаленими очима: побачивши цю маску, мене вважатимуть представником сильної раси. У мене буде золото: я стану лінивим і грубим. Жінки турбується про лютих калік, що повернулися з тропічних країн. Я буді втягнутий в політичні афери. Буду врятований. А зараз я проклятий, від батьківщини мене тоншить. Краще вже спати п’яному на морському піску.»

А.Рімбо «Одне літо в пеклі»

 

 Артура Рімбо вважають класиком французької літератури

http://en.wikipedia.org/wiki/Arthur_Rimbaud

Його поезію французи навіть вчать у школі. Але (як кажуть деякі мої франкофонні друзі) тверезому чи неукуреному зрозуміти його неможливо.    Як на мене, його «Одне літо в пеклі» виглядає ще заплутанішим, ніж пророцтва Нострадамуса.

 

В 21 рік Рімбо покинув писати і щез із літературної богеми. Він подався в мандри.

Працював в Німеччині, в Угоршині, на Кіпрі, в Єгипті. І навіть наймався солдатом на Суматру, що тоді була голландською колонією. Але втік звідти через місяць. Дороги і доля привели його в Аден, а звідти – в Харар. Тут ,та в інших місцях «поблизу» він прожив близько 9 років, торгуючи кавою, шкірами і багато чим ще, включаючи зброю. Він досконало вивчив арабську мову, настільки, що вів диспути на тему трактовок Корану.  З часом в Харарі він завів власну лавку зі складом товарів, в тому ж будинку, де й жив. Будинок цей і досі стоїть, його показують  туристам як одну з найважливіших пам’яток Харару – «будинок Рімбо».

Як можна зрозуміти навіть з короткої цитати з його твору, Рімбо був непосидючим.  Він мабуть одним з перших у 1883 привіз до Ефіопії  фотокамеру. Тоді це була громіздка дерев’яна споруда, та ще й з купою хімічних заморочок для обробки знімків. (як я люблю свій маленький цифровий Панасонік-ЛейкаJ). Але фотографії Рімбо робив, деякі з них дійшли до наших часів, див.  фото 1 и фото 3.

Камеру і фотоматеріали Рімбо купував у надії заробити на продажу фотографій.  Але як же часто фото-митців (та і взагалі митців) підстерігають провали і розчарування…

Він був знайомий з правителем Харару (тоді ним був Рас Маконен, батько майбутнього Імператора Ефіопії  Хайле Селассі, відомого ще  як Рас Тафарі). Також Рімбо спілкувався і з тодішнім Імператором Ефіопії. Але й тут, а може навіть «а особливо тут» підтвердилося, що дружити з «сильними цього світу», а тим більше торгувати з ними зброєю – не самий вдячний бізнес.

Його слова із «Одного літа в пеклі» відносно того, яким він повернеться (див.цитату) – звучать так же неоднозначно, як і слова давніх волоцюг про стіни Харару. Рімбо повернулвся до Франції з темною шкірою, та й багато що збулось з тих пророцтв, якщо вдуматись. Але повернувся він хворим, практично калікою, бо вертатись йому довелось через пухлину на нозі. Ногу ампутували, але це його не врятувало…

Як написав один з його біографів: «Перед смертю Рімбо молився. Але не Богу якоїсь із вір».

 

А... Мало не забув запитати. Тепер то Вам зрозуміліше, що: "Життя надто коротке, щоб пити погану каву»  ???

email*

Новий пароль інструкція надіслано на ваш E-mail

Ім'я
E-mail*
Номер телефону
Пароль*

На ваш E-mail вислано посилання з підтвердженням реєстрації

Увійти через Facebook

Товар додано в кошик